Воїн пройшов Іловайськ у 2014 році, але склав голову під Бахмутом у 2023-ому. Про це розповідає Вечірній Київ.

Спогадами про Данила Мельника поділився його старший брат Устим, дружина Інна, а також вчителі та друзі. Є зворушливий допис мами, Марії Гармаш.

«Він був найдобрішою людиною у світі», — просто і без пафосу, каже Устим Мельник, який знайшов час, аби поміж бойовими завданнями, розповісти про свого молодшого, улюбленого брата.

УКРАЇНСЬКА ДИТИНА У ЗРОСІЙЩЕНОМУ МІСТІ

Данило Мельник — наймолодший у багатодітній родині. У нього три старші брати Богдан, Дмитро, Устим та сестра Ярина. І всі брати та їхній батько взяли зброю у руки.

У ранньому віці дитині встановили діагноз — двостороння дисплазія стегнового суглоба. Коли хлопчику виповнилося 5 років, йому зробили першу операцію. До одинадцяти років їх було вісім. Про цей факт із життя Данила мало хто знав — хлопець не хотів, щоб його жаліли.

У їхній сім’ї не було професійних музикантів, але були українська мова і пісня. На бандурі грав дід Олексій. Мама Марія Олексіївна співає, пише вірші і музику до них. Батько Борис Антонович — теж бандурист і автор патріотичних пісень. Батьки вважали, що діти мають володіти музичною грамотою. Тож Данило, як і його старші брати та сестра, навчався у музичній школі ім. М.В. Лисенка. Бувало на уроки батько заносив Данила із загіпсованою ногою до класу. Цікаво, що всі діти, вчилися по класу бандури, окрім Устима, який обрав кларнет.

У 8 років Данило став членом народного колективу «Чумаки» під керівництвом Василя Триліса — у хлопця був чудовий голос. Виступав на патріотичних концертах та лекціях у Будинку вчителя. Мельники також активні учасники Помаранчевої революції 2003 року. Є фото, де маленький Данило сидить поміж батьками з помаранчевим шаликом. Хлопчик виростав українцем у зросійщеному Києві.

ЯК ЛЕГЕНДИ І КОЗАЧЧИНА ВПЛИНУЛИ НА ЖИТТЄВИЙ ВИБІР

Під час одного із патріотичних концертів Данилу подарували книгу, у якій розповідалося про козацькі скарби. У ній Данило зі старшим братом Устимом вичитали легенду про закопані 40 шкур з коштовностями там, де річка Бушанка впадає у Мурафу, ліву притоку Дністра.

Підлітки спланували похід, зібрали гроші. Коли приїхали у Вінницьку область, то пройшовши майже 20 кілометрів пішки, під дощем, вздовж кордону із Молдовою, виявили, що перекопати поле, там де дві річки сходяться — нереально. Та ще й від місцевих дізналися, що річки змінили русла. Проте пригода справила величезне враження на підлітків.

Захоплення бандурою і козаччиною значною вплинуло на життєвий вибір Данила. Доля звела його зі знаменитим бандуристом, заслуженим артистом України, доцентом Тарасом Яницьким. Він пам’ятає, як вперше побачив Данила.

Популярні новини зараз

В Бучі невідомий чоловік сів до авто з гранатою та вимагав відвезти його до кордону - далі підірвав машину

У столиці ввечері одразу у двох частинах міста сталися серйозні ДТП

Підозрюваній у нарузі над могилами військових у Києві призначать судово-психіатричну експертизу - поліція

Став відомий рейтинг найсильніших та найслабших шкіл Києва за результатами НМТ 2023

Показати ще

«Повертався якось із роботи і помітив гурт хлопців. Один із них мені здався „рокером“, був у чорному шкіряному плащі і з бандурою за плечима. Я так здивувався, що зупинив машину і пішов знайомитися. Хлопець зустрів серйозним поглядом, який пасував би кандидату технічних наук. Розговорилися, обмінялися контактами. Запропонував йому вступати в Київського університету культури і мистецтв на клас бандури», — згадує Тарас Яницький.

Тараc Яницький пояснює: у Данилові побачив те, що, на його думку було сутністю кобзарів — це не сліпі музиканти, що розважали на ярмарках людей, а носії живої народної пам’яті. Часто саме кобзарі були «наймобільнішими» членами суспільства, мандрували з одного села до іншого, передавали новини, такий собі прообраз журналістів.

Після першого курсу університету хлопець «зник». Виявилося, що пішов на війну. Був 2014 рік. Данилу щойно виповнився 21.

З МАЙДАНУ НА ФРОНТ

«Ми пішли добровольцями практично з Майдану. Захоплення козаччиною та історією нашої країни призвело, що були внутрішньо готовими до російсько-української війни. Віками у нас один і той ж ворог. Та й книга „Холодний яр“ була чимось більшим за художній твір, так само як і „Кобзар“ Шевченка», — розповів брат Устим.

Якщо музика — це було більше для батька, то для себе хлопці займалися бойовими єдиноборствами, цікавилися зброєю, читали спогади бійців УНА-УНСО, які воювали в Чечні.

Коли почалася російська агресія у березні 2014 року, записалися у добровольчий батальйон «Донбас». Їхній бойовий шлях розпочався з Артьомовська (так тоді називався Бахмут).

Через кілька днів хлопці отримали по БТРу. Інші боялися сідати в цю техніку, бо машини не мали динамічного захисту, але для них, які прибули у зону АТО з одним мисливським ножем на двох — це був справжній скарб. Устиму дістався БТР-60, а Данилу БТР- 70. Хлопці не механіки, але досвід розбирання і збирання батькового «жигуля» дуже став у пригоді.

Практично одразу довелося висуватися на бойову задачу на звільнення Лисичанська. На той момент Данилів БТР поламався, тож підсів до брата. Їхня машина попала під ворожий вогонь, у неї заклинила башта. Данило вибрався на броню, помітив, що між баштою застрягла гільза, вибив її і пірнув назад у машину.

Невдовзі і БТР Устима зламався і хлопці попали в піхоту, до «афганців». Дуже ображалися, коли їх молодих і нежонатих старші ставили в кінець колони, оберігали. Але попереду був Іловайськ.

ІЛОВАЙСЬК

Щоб добратися у містечко, треба було перетнути залізничні колії по пішохідному мосту, що щільно прострілювався. Переходили «двійками». Біля однієї з опор вороги заблокували вогнем українців і «дотискали» їх. Тоді Данило і Устим з усього розгону, відкривши вогонь полетіли вперед, до наступної опори. «Двійка», яку вони рятували не розгубилася і теж пішла в атаку, а за ними й інші. Хлопці ініціювали наступ, сформували вогневу лінію і перетнули залізничне полотно.

Перегрупувавшись рота вирушила в бік центру Іловайська. Братів та ще одного побратима із позивним «Дакота» поставили прикривали тил. Але так сталося, що і їм, довелося відбиватися від ворогів. «На нас із бокової вулички вилетів „бобік“ з кацапами. Із криками не стріляти вони відкрили вогонь по нас», — каже Устим. Хлопці виявилися швидшими.

Проте того дня і у їхньої роти були поранені і загиблі. Данило дуже боляче переживав втрату друзів, із якими проходив військовий вишкіл.

Іловайськ ще не був в оточені рашистів, та ситуація ускладнювалася. У двадцятих числах серпня стало очевидно, що вони в пастці. Надійшов наказ відступати.

Виїжджати з колоною на старенькому, розбитому БРДМ. Ті дні запам’яталися назавжди: смерть побратимів, «іловайський будильник» — міномети росіян, що відпрацьовували що дві години, пейзаж із дуже красивими іскрами і маревом вдалині, потім дізналися, що це заряди із фосфором.

Спочатку добралися до селища Грабське, далі рушили у напрямку села Червоносільське. І там почався армагедон, «червноносілька м’ясорубка». Попри домовленості на найвищому рівні, росіяни декілька днів розстрілювали оточених українців з усієї можливої техніки.

Поповзли чутки, що росіяни пропонують здаватися, але Данило і Устим навіть не думали про це. Вирішили виходити самостійно. Життя їм врятував старий закинутий нужник, у якому просиділи майже добу. Кадирівці, їх було чутно за мовою, прочісували село в пошуку українців.

Коли запала ніч, хлопці вибралися зі сховку. Пробиралися соняшниковими полями, питали у місцевих дорогу, їх ніхто не виказав. Блукали три доби. Ночі наприкінці серпня холодні, а спали на землі. Данило застудився і «бухкав». Мало не попалися, коли ховалися на старому кладовищі, та патруль дременув, почувши «загробні звуки» з-за хреста.

Хлопцям допоміг місцевий мешканець, фермер. Устим не розповідає про цього чоловіка, бо це може бути небезпечно, і щиро сподівається, що колись вдасться подякувати. Він провіз хлопців через ворожий блокпост у кукурудзі. Якби їх тоді виявили, то розстріляли б усіх.

ПОВЕРНЕННЯ З АТО ДО НАВЧАННЯ І ЦИВІЛЬНОГО ЖИТТЯ

«Я завжди відчував, коли Данило поруч, коли він був за спиною мені було море по коліна. Він був голосом розуму у нашій шаленій двійці, і водночас позбавляв мене страху», — коли ми, зрештою, вийшли з Іловайська, і попали до своїх Данило сказав, що після демобілізації хоче продовжити навчання. Він дивився у майбутнє», — каже Устим.

Устим продовжив воювати. А Данило повернувся в університет. Тарас Яницький пригадує, що хлопцю тоді знадобився майже рік, щоб подолати тремор у руках — наслідки війни. Для цього він вперто і наполегливо займався із інструментом.

Після університету Данило пішов на роботу в 48 гімназію, що по вулиці Прорізній. Працював з дітьми, які його дуже любили. Викладав музичне мистецтво, організував гурток «Веселі голоси», шукав пісенний матеріал не тільки для дітей, а й всієї родини. Не проминав жодної нагоди, щоб вшанувати пам’ять борців за волю України.

Виступав на різних благодійних концертах, фестивалі «Холодний яр». Любив козацькі думи та з великим успіхом виконував їх. Яницький навіть назвав Данила Гомером нашого часу.

Музиканта із гарним голосом запрошували співати у різні хори, зокрема церковні. Для себе він обрав колектив Патріаршого собору Воскресіння Христового УГКЦ. Тож часто приходив співати на вечірні служби, коли парафіян було мало — його зачаровувала акустика храму.

КОХАННЯ ЙОГО ЖИТТЯ

У березні 2015 році Данило познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Інною. При чому це заслуга старшого брата — він продовжував воювати, а Інна ще з часів Майдану була активною волонтеркою, допомагала військовим. Мала якусь передачу для підрозділу Устима, зайшла передати додому і познайомилася з Данилом.

Жінка пригадує, скільки волонтерських справ тоді вирішували: одяг для бійців, підсумки, взуття нестандартних розмірів, яке шили на замовлення, ліки і тисячі дрібниць, якими неповоротка державна бюрократія не могла вчасно забезпечувати воїнів АТО/ООС. А Данило все це розумів, бо сам пройшов цей шлях. І з великим розумінням і співчуттям ставився і до того, що Інна ще й допомагала безпритульним тваринам.

«У нього був дуже легкий характер, як сонячний промінь. Ніколи не чула, щоб він сварився та скаржився. І при своїй лагідності та поступливості, ніколи не відступав від своїх принципів. Була у ньому якась м’яка, але відчутна внутрішня сила», — пригадує Інна.

У жовтні 2015 року Інна та Данило одружилися. У них виявилося багато спільного, разом подорожували Україною, при чому, коли потрапляли на різні екскурсії знаменитими місцями, то на рівні експерта міг посперечатися з екскурсоводами про факти з історії країни — добре знав її. Подружжя декілька разів побувало за кордоном. Данило захоплювався красою Балкан. Разом складали плани, куди ще поїхати, що побачити.

Новий широкомасштабний напад росіян в лютому 2022-го змінив життя усіх українців — Данило повернувся до війська. Став до лав добровольців, членів Правого Сектору, з яких було сформовано 67 бригаду, яка стала славною. Звільняв Київщину, потім воював на Харківщині.

«Він пішов до війська на третій день повномасштабної війни. Хотів йти одразу, але я відмовляла, плакала. У цей час якраз перервала курс хіміотерапії у Інституті раку, і мені було страшно залишатися самій. Але тоді скликали усіх, хто мав бойовий досвід, і він не міг залишитися вдома», — розповідає Інна.

Якийсь час жінка залишалася у Києві, потім виїхала до Львова, намагалася продовжити лікування там — хотіла бути ближче до коханого. Але Данило дуже наполягав, щоб вона їхала і продовжила лікування за кордоном. І дуже радів, що вона у безпеці у Франції. З того часу, їхнє спілкування було тільки через зв’язок у месенджерах. Інни пройшла декілька хіміотерапій, операції і зараз має чітку мету не тільки подолати хворобу, а й вшанувати пам’ять коханого чоловіка.

ПОВНОМАСШТАБНА ВІЙНА

У Данила було псевдо — «Кенон» — гармата англійською. Навіть під час повномасштабного нападу, продовжував самовдосконалюватися. Записався на курси англійської, які на полігоні проводила вчителька та волонтерка Олена Чекрижова.

«Ми могли б перетнутися десь на вулиці, в парку, або в супермаркеті, а зустрілися на військовій базі, де я викладала йому англійську. Руки в Данила завжди були у мазуті, обдерті, перемотані пластиром — він постійно лагодив трофейний БТР. З цієї ж причини пропускав уроки, але завжди наздоганяв домашнє завдання. «Друже Кенон, коли ми нарешті побачимось на занятті?» — питала я його. «Побачимось very very soon!» — сміявся він.

Коли робота над БТРом була завершена, Данило урочисто запросив вчительку подивитися на результат, мовляв, не дарма заняття прогулював. Мало що розуміючи з технічних термінів і облаштування машини вона пригадує, що стояла, слухала, і думала: «Друже, цими руками тобі б грати на бандурі, фортепіано, гітарі і, всьому іншому, на чому ти вмієш грати, а не пиляти залізяки для військових машин. Данилу б навчати дітей мистецтву, а не розповідати, як краще прикрутити кулемет до БТРа. З твоїм голосом і талантом, тобі місце не на ротному шикуванні співати «Зродились ми великої години».

Олена розповіла, що коли Данило співав марш українських націоналістів, то усі змовкали. Потужна пісня про боротьбу минулого століття звучала, одкровенням для усіх присутніх. Коли вчителька дізналася про загибель Данила, сумувала, переглядала їхню переписку. У останньому дописі він просив перелік художніх книг англійською. Щось таке, легке, що можна і читати і слухати. Щоб відволіктись від війни.

Уже в час повномасштабної війни Данило знайшов час, щоб опанувати керування безпілотником. При цьому, як вроджений технік, пробував самостійно збирати дрони — деталі купував у супермаркетах, паяв, перелопатив гори спеціалізованої літератури.

За словами брата Устима, Данило розробив робочу модель із унікальними характеристиками, і якраз шукав тих, кого можна було б зацікавити виробництвом таких дронів.

У квітні цього року Данило прийшов на ротацію побував у Патріаршому соборі — прийшов співати службу на другий день Великодня, але змушений був швидше піти — у нього якраз тривали курси керування безпілотниками. Зустрівся з друзями і рідними, ділився своїми планами на життя після війни. Наказував старшому братові, аби був розважливий, і не кидався стрімголов у бої.

ЗАГИНУВ ЗАХИЩАЮЧИ УКРАЇНУ

«Якраз повернувся із бойового завдання. Коли говорили з ним, то було передчуття дурне, коли говорили про Бахмут. Він мені давав настанови, щоб я був обачний. Але коли повернувся на передову, і шукали добровольця, щоб замінити пораненого на позиції, то зголосився він. Хоч усі розуміли, що означає цей вчинок», — розповідає Устим.

Данило усвідомлено пішов на це завдання. Він загинув 10 червня. Місяць не дожив до свого 30-річчя.

Відспівували Героя у Михайлівському Золотоверховому соборі, поховали на Лісовому кладовищі. На прощанні Тарас Яницький грав на бандурі пісню, яку дуже любив його учень і друг — «Пливе кача по Тисині».

Коли побратими дізналися про смерть Данила, то снаряди, що летіли у ворогів, були з підписами «За друга Кенона».

«Я ніколи не хвалилася своїми дітьми перед людьми, завжди вчила їх скромності й хотіла, щоб вони були перш за все справжніми й чесними. Якоюсь непомітною наче була для мене їхня зовнішність. А тепер, коли один з них загинув, я ніби побачила їх усіх збоку. І мене наповнює величезна вдячність Богу, який дарував мені ТАКИХ дітей! Дивлюся тепер на фото, слухаю пісні Данила у запису і дивуюся: який же ти, сину, красивий! Який ти сильний, мужній, благородний! Яка могутня твоя пісня і як її не вистачатиме всім, хто тебе знав! Молюся за всіх воїнів наших, і знаю, що відтепер і вони, і я маємо ще одного янгола-охоронця на небі, якому дуже потрібна справжня вільна Україна, і саме тому він залишається назавжди в строю!», — написала мама Данила, Марія Гармаш.

У Фейсбуці зберігається сторінка Данила, погортавши її можна спробувати зрозуміти, яким був цей Воїн, його думки й, звичайно, почути його голос із відео. А ще прочитати його роздуми про війну.

У Данила не було ілюзій, що вона закінчиться «за два-три тижні». Він розумів, що триватиме вона довго і звертав увагу на те, що нам необхідно робити акцент на технологічній війні. Збільшувати кількість безпілотників у небі, які б допомагали робити військо більш маневровим. Саме тому він і опановував професію оператора БПЛА і сам працював над розробкою таких пристроїв.

«Пам’ятаймо, герої не вмирають… Вони просто, рано чи пізно, закінчуються», — написав Данило Мельник за місяць до своєї смерті на війні, яку він очікував і якої не намагався уникнути.

Данило був прижиттєво нагороджений нагрудним знаком «За доблесну службу» та медаллю «За військову службу».