Вечірні пейзажі та приховані котики: Київ у сутінках на картинах ХХ століття

Автор: Катерина Липа

Психологи стверджують, що короткий зимовий день, чи, точніше, задовгий зимовий вечір і темний ранок вганяють більшість людей у депресію. Але, якщо ми не можемо пришвидшити настання весни, то здатні змінити ставлення до сутінок і почати ними милуватися – бодай на картинах. Тож Музей історії міста Києва влаштував «терапевтичну» виставку «Київ: зона сутінок», щоб допомогти шанувальникам мистецтва протриматися до весни.

У місті не буває цілковитої темряви. Місячне сяйво, вуличні ліхтарі, підсвітка пам’яток архітектури, блимання вікон – все це створює дивовижне середовище пливких форм та витончених кольорів. Для митця ці колористичні нюанси та півтони поруч із різкими контрастами світла й тіні ставлять доволі складну професійну задачу.

Загалом нічних та сутінкових краєвидів у мистецтві існує порівняно небагато, адже упродовж майже трьохсот років існування пейзажу як окремого жанру було заведено писати з натури, або бодай з писаних з натури етюдів. Зайве казати, що розрізняти у присмерку кольори та ще й працювати тонкими відтінками вельми непросто. І все ж сутінки непереборно ваблять митців.

Музей історії міста Києва володіє значною колекцією творів чи не найвідомішого в історії українського мистецтва співця сутінок – Григорія Світлицького. Годилося б сказати, що митець продовжив вітчизняну традицію «нічного» живопису, адже у петербурзькій Академії мистецтв він навчався у майстра нічних пейзажів Архипа Куїнджі.

Для Світлицького напівтемрява – не лише певний стан довкілля та специфічне освітлення, що робить звичні споруди та предмети загадковими, це ще й певний задумливий, трохи меланхолійний настрій. Тож у його творах сутінки – це не тільки родинний дім на Дегтярній чи темні на тлі глибокого неба тополі, але і замріяні красуні на парковій лаві чи за фортепіано, і Петро Чайковський (улюблений композитор майстра) за інструментом чи з партитурою у руках. Григорій Світлицький фахово розумівся на музиці і вважав, що саме у напівтемряві, коли обриси предметів стають розмитими, звуки сприймаються найкраще.

Далі – більше, тож маємо нагоду уявити, якими художники бачили сутінки у Києві та околицях упродовж ХХ та на початку ХХІ століття. Життя міста у сутінках – химерне і загадкове, для митця (і, відповідно, для глядача) воно сповнене натяків на дії і події.

Вирвані підсвіткою із звичного середовища, неначе виокремлені із сучасності у вічність пам’ятки архітектури у офортах Анатолія Марчука, замріяні красуні Григорія Світлицького, і накриті густою тінню відвідувачі парку Петра Лебединця та майже непомітні у темряві вісники Чорнобильської катастрофи – гелікоптери – над квітучим весняним містом у Самуїла Каплана, живуть своїм химерним життям, пробуджуючи у глядача строкаті та несподівані асоціації.

Самуїл Каплан – один з улюблених художників киян. Він умів відчути нерв міста і помічати красу простих, звичних речей, повз які більшість людей проходить не замислюючись. Затиснені між «хрущовками» дитячі майданчики; не дуже охайні, але такі затишні старі київські двори; обшарпаний, але милий Андріївський узвіз до його перетворення на туристичну атракцію; Кухмістерська слобідка, на місці якої постали Березняки. І котики. У більшості живописних та у багатьох графічних роботах Каплан примудрився прилаштувати зображення хоч одного, а часом і до десятка котів. Додаткова розвага для глядачів – пошуки кота (не обов’язково чорного) у темному двовимірному місті.

У сутінках місто перевтілюється. Для Раїси Кузіної воно стає відсторонено-казковим, для Івана Григор’єва – міські вогні перетворюються на карнавальну ілюмінацію, яка виграє різними барвами, відбиваючись у Дніпрі, Генріх Нечипоренко бачить зимовий Маріїнський палац як театральну декорацію у яскравому сценічному світлі.

Присутність у «сутінковому» контексті роботи Анатолія Лимарєва видається несподіванкою. Адже друзі називали художника «сонцепоклонником», його стихією був розпечений до червоного український степ. Та Лимарєв писав присмерк не дарма: по темних калюжах і напіврозталому снігу блукають вогняні рефлекси промінців сонця, що от-от зійде. Адже темряву завжди змінює світло.

Варто зауважити, що більшість творів на виставці досі експонувалася украй рідко, або не експонувалася взагалі, тож варто скористатися нагодою побачити їх до 6 лютого.

Читайте також:

Окіагарі-кобоші у Києві: історія однієї незвичайної новорічної колекції

Еталон зими: сніжний Київ в картинах XX сторіччя

“Морський Король” Сікорського на службі “Близнюків” NASA