Про це розповідає Вечірній Київ.
Вулиця Єрмака з’явилась на карті столиці у 1977 році. Розташована вона в Оболонському районі, пролягає від нинішнього проспекту Степана Бандери до кінця забудови. Фактично це — промислова зона Почайна.
Довжина шляху — 850 метрів. Рух по проїжджій частині — двосторонній. Поблизу розташована станція метро Почайна, а також залізничні платформи «Почайна» та «Куренівка» (до слова, цю назву станція отримала того ж дня, що й вулиця Михайла Гориня. Доти вона мала назву «Зеніт»).
На сесії Київради 18 січня 2024 року, внаслідок політики дерусифікації, вулицю підкорювача Сибіру Єрмака Тимофійовича перейменували на честь українського дисидента-шістдесятника Михайла Гориня.
Символічно, що позбулись в топонімі імені того, хто допомагав збирати російському царю імперію, а натомість дали нове — людини, яка все життя поклала на те, щоб Україна вийшла з цієї імперії, а відтак і сама імперія почала розвалюватись.
Єрмак Тимофійович — ватажок походу на Сибірське ханство, «підкорювач Сибіру» в російській, спочатку царській, а згодом — радянській і новій російській історіографії.
Саме він у 16 столітті поклав початок завоюванню споконвічно тюркських сибірських земель Московським царством. Жив Єрмак Тимофійович в історичному проміжку з 1532 року — по 1585 рік.
На початку 20 століття з’ясували, яким було справжнє ім’я та прізвище атамана. Як виявилось його звали Василь Тимофійович Аленін.
Нині й в росії його вважають національним героєм. За даними істориків, рід занять очільника збройного ватажка був доволі типовим для того часу у московському царстві. Вільний від родини чоловік брав участь у військових походах, згодом заробляв розбоєм.
Тобто нападав на каравани торговців та грабував. За одну таку оборудку у 1577 році — напад на посольство, що везло дари царя Івана Грозного до Персії, цар приговорив Єрмака до страти.
Щоб врятувати своїх поплічників і зберегти власне життя, атаман напав на хана Кучума, який був володарем Сибірського ханства. За гроші клану купців Строганових Єрмак намагався відвойовувати у Кучума землі. Так йому вдалось зайняти у 1582 році столицю ханства Кашлик.
Вже за три роки хан несподівано атакував невеликий загін Єрмака, який налічував 150 військових і розбив його. Єрмак намагався втекти, але потонув, перепливаючи річку Вагай.
У Києві судитимуть завідувача лікарні, що видавав ухилянтам фіктивні довідки про інвалідність
У столиці презентують 274 монети та предмети археології, які Естонія повернула Україні
Начальника Солом'янського РТЦК перевели до бойового підрозділу через скандал з повісткою для журналіста "Слідство.Інфо"
Вбитий у київському фунікулері хлопець був учнем 10-го класу та займався футболом
У срср всіляко увічнювали пам’ять підкорювача Сибіру. Його іменем називали вулиці по всій країні, астероїд у космосі, криголам, знімали серіали та ставили на честь ватажка пам’ятники.
У Києві в Солом’янському районі був провулок Єрмака, а на Оболоні — вулиця. Тепер це — у минулому.
А людина, іменем якої перейменували вулицю Єрмака, народилась через 400 років після розбійника.
Михайло Миколайович Горинь походить з відомої української родини з Галичини. Він народився у 1930 році у селі Кнісело Жидачівського району Львівської області.
Дід Михайла був першим головою Кнісельської сільської Ради в роки Західно-Української Народної Республіки.
У довідці УІНП про батька Михайла Гориня пишуть:
«Керував сільською „Просвітою“ та районною нелегальною організацією ОУН, за що тричі був репресований польською владою, пізніше пішов в УПА».
«Наш батько за право мати українську школу, свої читальні тричі сидів у тюрмі й навіть був засуджений до розстрілу, але тоді почалася війна. Він був прикладом для нас, його синів — Михайла, Богдана і Миколи. Він часто казав: «Не бійтеся, діти, бути в тюрмі», — розповідав Богдан Горинь, молодший брат Михайла.
Коли Михайлові було 14 років, його родину радянська влада намагалась депортувати до того самого Сибіру, який підкорював для царя Єрмак. Але українцям вдалось втекти та осісти у Ходорові.
Там хлопець став робітником на заводі та закінчив школу. Згодом він вже навчався на відділенні логіки й філософії Львівського державного університету. Михайло Горинь зблизився з провідною молоддю у виші, яка поширювала ідеї та листівки УПА, відмовився вступати в комсомол — за це його виключили на п’ятому курсі.
Але згодом, коли змінилось керівництво університету, юнак поновив навчання і став дипломованим психологом.
Історики зазначають, що після візиту до Львова у 1962-му Івана Світличного, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського та Івана Драча Михайло Горинь налагодив тісні контакти з шістдесятниками. Він розповсюджував політичну літературу, яка видавалася за кордоном, та самвидав. У ті часи КГБ почало демонстративне стеження за львівською інтелігенцією.
За звинуваченнями в антирадянській пропаганді Михайла Гориня засудили у 1966 році на шість років. На лаві підсудних опинився і його брат Богдан, Михайло Осадчий та Мирослава Зваричевська.
Шість років мордовських таборів — таким був вирок радянського «найгуманнішого у світі» суду.
Про те й у таборах він знайшов однодумців. За рік його влада запроторила у володимирський централ — тюрму для особливо небезпечних злочинців.
Так складалось у долі Михайла Гориня, що його потяг до волі й звільнення України із срср, відстоювання прав людини приводило до тих, хто з ним сповідував спільні цінності. Тож у в’язниці він познайомився з Левком Лук’яненком, Зиновієм Красівським та видатними діячами ОУН-УПА.
Тимчасом Іван Гель поширив самвидавом працю Михайла Гориня «Листи з-за ґрат».
Коли Михайло Миколайович відбував останній рік в ув’язненні, 16 червня 1971 року в нього на руках помер після третього інфаркту Михайло Сорока.
На волі дисиденту довелось пробути лише 10 років. Він вступив до Української Гельсінської Спілки. Допомагав політв’язням. Не мав права працювати за фахом, то ж перебивався заробітками у котельні, на заводі.
У серпні 1978 році, разом із В’ячеславом Чорноволом, Горинь відновив часопис «Український вісник».
«Формально ми приймали його в Гельсінську групу на Уралі, в Кучино, у дворику для прогулянок. А насправді фактично, він був в організації від самого початку», — пояснив значення часопису згодом Василь Овсієнко.
Згодом за сфабрикованими документами Михайла Гориня знов притягли до суду. Його судили попри серцевий напад, адже чоловік на знак протесту оголосив голодування і це далося взнаки.
Влада оголосила його «небезпечним рецидивістом» і Михайло Миколайович потрапив у табір в Кучино з цілим «букетом» хвороб. У спогадах Горинь написав, що через запалення нирок пішов до начальника табору:
«Я був на прийомі у начальника концтабору Долматова. Після того, як померли наші хлопці, я записався до нього на прийом і кажу: «Ну що, а тепер моя черга? Пішов Тихий, пішов Литвин, пішов Марченко, пішов Стус…». А той: «А почему ваша очередь?». А я йому: «А тому, що вмирають тільки українці».
Василь Овсієнко згадував потім, що Михайло Горинь пережив у таборі два серцеві напади та інфаркт.
«Його у таборі довели до такого стану! У 1987 році він уже був кандидат номер один на той світ», — розповів Овсієнко, який три роки провів у одній камері з Горинем.
У 1987 році Горинь пережив другий інфаркт, в срср вже були часи перебудови. Зрештою, 2 липня 1987 року українця помилували, а в 1990-му — реабілітували.
Він став одним із засновників Українського народного руху.
«Імперський режим протягом століть вбивав клин між окремими регіонами, нацьковуючи схід на захід. І сьогодні ми повинні виконувати три великі завдання: домогтися консолідації нації, розвалити імперію і побудувати Українську державу», — проголосив Михайло Горинь у 1990 році під час виступу на з’їзді Народного Руху.
Він переконував США, що незалежна Україна не несе ніякої загрози.
Саме Горинь став ініціатором ідеї живого ланцюга єдності від Львова до Києва.
Згодом колишній дисидент був обраний народним депутатом України першого скликання.
Світлана Остапа, яка очолювала пресслужбу в МГО «Українська всесвітня координаційна рада», головою якої тоді був Горинь, пропрацювала з ним 5 років. Вона зазначала сильний та невгамовний дух, яким 72-річний борець за Україну підіймав на подвижницькі справи молодь.
Тоді координаційна рада під його керівництвом провела безпрецедентні зустрічі з українською діаспорою по всьому світу, особливо у прикордонних областях з рф та на Далекому сході. Горинь був переконаний, що центр української діаспори має бути в Україні, згадує Світлана Остапа.
«А ще ми возили на Далекий Схід фільм і книжку про голодомор 1932-1933 рр. Ми розповідали про це лихо студентам вузів, які нічого про це не знали, дискутували з викладачами так, що вони „здавалися“. Після показу фільму в кінотеатрі, люди виходили й плакали. І тоді я зрозуміла, що Горинь продовжує боротися за Україну все життя», — поділилась спогадами нині телеменеджерка.
Помер Михайло Горинь 13 січня 2013 року. Похований на «Полі почесних поховань» Личаківського цвинтаря у Львові.
За словами його брата Богдана, останніми словами борця були:
«Не віддайте їм Україну!»
Раніше повідомлялось, що на Оболоні мають намір перейменувати вулицю кривавого російського отамана Єрмака.
