“Ключи від миру, нажаль, не в Києві”: хто йшов маршем Захисників України

День Незалежності цього року проходив незвично. За деякий час до дня “Х” президент офіційно оголосив, що параду не буде. На шпальтах соціальних мереж вибухнуло непорозуміння. Тоді, являючи взірець послідовності, президент вирішив, що парад буде, але назвати його треба “урочиста хода”.

Урочистості треба проводити яскраво, тому до справи взявся спеціально навчаний режисер – Алан Бадоєв.

Народ, а саме ветерани та волонтери, вирішили провести свій марш-парад.

Отже, провівши усі формальності с міською владою, вранці 24-го серпня ветерани почали збір у парку Шевченка.

До нього добираються пішки, виходять за 2-3 зупинки від назначеного місця.

Місце та час призначення.

Ранок. Я виходжу з тролейбуса біля “Станція метро Університет”. Суцільна стіна людей. Всі рухаються повільно, проте жодної штовханини чи образ усі поводяться чемно і ввічливо.

Вони усміхнені, більшість в вишиванках та військовому однострої. Ледь чутно брязкають нагороди. Люди несуть із собою прапори жовто-блакитні та червоно-чорні. На деяких з них є написи, ймовірно з цими прапорами воювали на Донбасі чи проходили Майдан.

Біля світлофора затор не вистачає часу на перехід вулиці. Заходжу до парку. Там багатолюдно, кияни та гості міста прийшли разом із своїми дітьми. Чутно українську мову, особливо поміж дітей.

Мамо, дивись, дядя!- каже маленька дівчинка в вишиванці, вона показує пальцем на високого чоловіка в камуфляжі.

Так, дядя в формі, він ветеран,- відповідає їй мати, бере за руку і вони ідуть знайомитися з “дядею”.

Таке маленьке, а розмовляє українською, – каже хтось позаду.

Мама та донька фотографуються разом із захисником України. Жінка робить жест долоня до серця це знак подяки українським воїнам, що боронили мир в нашій країні. В парку піднесений настрій, дружня атмосфера – люди спілкуються поміж собою, вітають один одного зі святом.

Чутно іноземну мову худорлявий, засмаглий турист ламаною англійською намагається з’ясувати що тут відбувається. На плечаку прапорець Іспанії. Йому пояснює кремезний чоловік. Це Ігор, 40-річний танкіст, до війни він працював у банку.

– Сьогодні це є ще однією спробою нагадати, що ми такі є, що нами не варто нехтувати. – Далі він, посміхаючись, розповів, що після демобілізації полишив цю сферу і став приватним підприємцем.

В парку дуже шумно від людського гомону. Біля фонтану стоїть повна жінка. Голосно говорить телефоном.

Ти зараз запізнишся, скоро всі рушать, де ти, – кричить вона в трубку. Обмахується рукою та додає, – візьми води, тут дуже жарко.

Біля неї сидять троє людей один повністю одягнутий у форму, другий в камуфляжі та кросівках, а третій по-цивільному. Щось обговорюють та сміються на флагштоці напис: 54 бригада.

До пам’ятника Шевченка не пройти, його взагалі через скупчення прапорів майже не видно. Нагорі стоять тележурналісти, вони беруть інтерв’ю у ветеранів та про щось питаються в людей, що зібралися під пам’ятником. Лунають гасла “Слава Україні!”, Смерть Ворогам!”

Стрілки годинника добігають одинадцятої. Нарешті чуто – Шикуйсь!

Військові почали збиратися в коробки. Звідусіль лунає “Дякуємо” та оплески. Деякі жінки плачуть.

Я дуже зла на Порошенка за те, що він програв, – каже хтось у натовпі.

Ти що, він підняв армію, її обкрадали стільки років.

Треба було посадити їх та конфіскувати майно, а гроші віддати в бюджет

Попереду колони поставили матерів та дружин загиблих українців. В центрі, у візку, сиділа мати одного з загиблих. В руках тримала портрет загиблого сина, сама була нерухома, здавалося, що її життя закінчилося зі смертю сина… Деякі люди стали перед ними навколішки та плакали.

Лунає- Кроком руш!

Марш стартував об 11:08, попереду їхали цивільні машини на яких була накинута маскувальна сітка. Лунають пісні українських гуртів “Тартак”, “Плач Єремії” та інших. Деякі підспівують. Їдуть дуже повільно, на певній відстані один від одного. Ветерани дякують за підтримку та просять людей розступитися, оскільки колона заширока і займає всю проїжджу частину.

Шановні журналісти, просимо вас перейти на тротуар лунає з динаміків.

На Бесарабській площі їх зустрічають оплесками, хтось кричить “Слава Україні”

В момент, коли проходить колона з кримськотатарськими прапорами звідусіль лунає “Крим це Україна”, “Севастополь це Україна!”.

Я не з Криму, я просто хочу нагадати всім, що то наша окупована земля, – каже киянка Олена.

Дякуємо!

Я прийшов віддати шану нашим героям, вони. Атмосфера просто неймовірна. – каже 25-річний Владислав. Юнак вважає, що конфлікт затягнеться ще надовго. – Ключі від миру, на жаль, не у Києві. Мало чого Путін ще придумає. Хлопець починає кричати гасла.

В затінку стоїть подружжя Олена та Ігор з Донеччини, маше прапорами та тримаються з руку. Вони усміхнені та щасливі.Чоловік служив в зоні АТО.

Влади в нас не має і президента в нас немає. В нас є клоун, якого ніхто не сприймає. І він нас не сприймає, в його виступі навіть сьогодні не прозвучало, що на нас напала Росія, Крим анексований Росією, а на Донбасі воюють путінські війська. В нього не вистачило сміливості назвати речі своїми іменами.

По дорозі йде дівчина загорнута в прапор із надписами, вона усміхається та вітає мене зі святом.

Це антимарш, це протест зеленій владі. Він сказав, що парад не потрібен, а він потрібен. Я підтримую військових, ветеранів і свого чоловіка, який боронить Україну”, – говорить 35-річна Ірина.

Серед людей стоїть 63-річна Галина Іванівна, з її очей течуть сльози, просить не фотографувати її в такому вигляди, бо потекла косметика.

– Зеленський нищить все, що для нас є святим. Я не ходила на його марш, бо це не мій президент. Він всіх обдурив.

– Після параду я зустрінуся зі своїми друзями. Ми сядемо, поговоримо, вип’ємо так би мовити фронтові 100 грам за тих, хто загинув там, – каже 34-річний Олексій з 44 артбригади.

Біля нього стоїть колега, каже, що для того, щоб бути артилеристом треба дуже добре знати математику.

– Я був в свої часи відмінником. Ну не міг я так просто сидіти, а пішов на третю хвилю, бо матері хату чинив, каже 53-річний артилерист Олег, – Ви до речі не знаєте як дістатися “Іподрому”? Кажу йому найближчу станцію і він швидко уходить.

А безмежне людське море заповнює Хрещатик, Майдан і люди все йдуть і йдуть.

Україна протягом історії могла стати незалежною щонайменше 7 разів. Найбільше шансів вона мала у XX ст. Тоді у різних частинах нашої країни оголошували про суверенітет.