Ілля Рєпін: закоханий в Україну - 179 років від дня народження Іллі Рєпіна

Життя і творчість Рєпіна нероздільно пов’язані з Україною, її історією та народним побутом. Як без висвітлення україністики неможливе повне уявлення про спадок видатного художника, так і історія української художньої культури буде неповною без відображення його творчості, присвяченої Україні.

До 170-річчя від дня народження видатного художника-реаліста

Ілля Рєпін: закоханий в Україну

Цей художник, до слави котрого навіть наблизитися не міг ніхто із сучасників, постійно – і у кращі часи – називав себе «працелюбною посередністю», був своїми роботами завжди не задоволений. Він прожив довге життя. При ньому змінилося кілька художніх формацій – він їх проводжав, зустрічав, оцінював. Життя і творчість цієї людини нероздільно пов’язані з Україною, її історією та народним побутом. Як без висвітлення україністики неможливе повне уявлення про спадок видатного художника, так і історія української художньої культури буде неповною без відображення його творчості, присвяченої Україні.

Рєпін — художник-епоха. Він був наділений дивовижною здатністю «реагувати» буквально на все навколо. Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все «відгукнувся». Причому «відгуки» з'являлися цілком щиро й захоплено.

Його біографія часом нагадує хитання маятника: передвижники і символісти, а потім і футуристи; слава, яка рано прийшла до нього і вже не зраджувала; авторські вислови на зразок «Боже мій, яка гидота!» про власні всіма визнані картини; величезна працездатність, аж до глибокої старості, примхи, чи скоріше навіть ексцентричні витівки, як-то горезвісне вегетаріанство у «Пенатах». І як логічний висновок: «найвидатніший художник-реаліст» (І. Грабар) і «бездарний Рєпін» (В. Набоков) — особистість майже одіозна. Істина, мабуть, десь посередині.

Ілля Рєпін народився 24 липня (5 серпня) 1844 р. у слободі Осинівка міста Чугуєва на Харківщині. Його батько, Юхим Васильович (1804—1894), служив рядовим Чугуївського уланського полку, мав нагороди за кілька кампаній, бував у Персії, Туреччині, на Кавказі, в Криму, Молдавії. Та, відслуживши 27 років, він не став навіть унтер-офіцером, бо ще в перші дні солдатчини нагрубіянив начальству й був занесений у «штрафні» списки. Вже немолодим він вийшов у відставку й одружився з Тетяною Бочаровою (померла 1880 p.), також із родини військових поселенців. Вона була грамотна й начитана, знала напам'ять поеми Жуковського. Симпатизувала старовірам, шанувала деякі їхні звичаї, зокрема заборону на куріння. Батько був непитущим, родина — дружною.

Ілля — друга їхня дитина. Старшою була сестра Устя, а пізніше народилися Іван (рано помер) і Василь.

Рєпіни були досить заможні. Бабуся тримала постоялий двір. Батько торгував кіньми. За рисаками їздили на Дон, Кавказ, у Воронезьку губернію і через Молдавію переправляли їх у Туреччину.

Дитинство Ілля мав щасливе. Його першими «художніми творами» були зображення улюблених коней — виліплені або вирізані з паперу. Не поступалася йому в цьому й сестра. Вирізані зображення вони наклеювали на шибки, чим викликали захоплення усіх чугуївців. Двоюрідний брат Трохим Чапигін (Тронька) навчив Іллю користуватись аквареллю, розфарбувавши для прикладу чорно-білу картинку в букварі. Батьки, помітивши пристрасть хлопчика до малювання, віддали його в корпус топографів, «у найбажаніше місце навчання, де малюють аквареллю і креслять тушшю», як напише художник через багато років у своїх спогадах «Далеке близьке». Проте невдовзі корпус був розформований, і топографи виїхали. Рєпін пішов учитися іконопису в майстерню Бунакових.

Чугуївські іконописці мали заслужену популярність. Крім ікон і розписів церков, вони виконували і світські замовлення, насамперед портрети. Всього цього навчався й Рєпін.

На початку 60-х у Юхима Васильовича через епідемію загинули всі дорогі коні. Рєпіни опинилися на межі банкрутства. Тетяна Степанівна почала шити на замовлення шуби, а Ілля мусив дбати про себе сам. Його вже вважали досвідченим іконописцем, він працював з іншими майстрами в сільських церквах.

Юнак мріяв про Академію мистецтв. Роздобув її новий статут, орієнтуючись на який, готувався до вступу. У 1863 p., одержавши сто карбованців — свою частку за розпис церкви у селі Сиротіно Воронезької губернії, 19-річний Ілля вирушив до Петербурга.

«Я думав, що зі своїм капіталом завоюю всю столицю». Але сто карбованців розтанули дуже швидко. Він шукає роботу в майстернях іконописців і фотографів, але марно. По суті, він бідує, а допомоги нема ні від кого. «Матеріальне питання» вирішиться лише через кілька років, коли Ілля Рєпін писатиме портрети на замовлення. А поки що він фарбує дахи, екіпажі, навіть відра, й навчається в малювальній школі Товариства заохочення художників. Він відчуває, що чугуївських навичок явно недостатньо для Академії мистецтв.

У січні 1864 р. Ілля Рєпін вступає в академію і стає одним із найкращих її студентів. Його твори помітили й відзначили. За ескіз на тему «Ангел смерті винищує первістків єгипетських» Рєпін одержує Малу срібну медаль.

Але власне Рєпін-художник починається з двох ескізів 1869 р. — «Голгофа» та «Іов і його друзі». «Іов» удостоєний Малої золотої медалі. Можна братися за виконання програми на Велику золоту медаль. Тема — євангельська, «Воскресіння дочки Іаїра» (1871). Вважають, що «відчути» її Рєпіну допомогли спогади про померлу сестру Устю. Він одержав Велику золоту медаль і право поїхати за кордон.

В академії у Рєпіна з'являється чимало друзів, серед них — М. Антокольський і М. Мурашко. Він знайомиться також з А. Праховим, І. Крамським, пізніше з В. Стасовим і М. Мусоргським. У 1869—1870 pp. ‑ бере участь в організації Товариства пересувних художніх виставок. Відбуваються зміни в особистому житті — в лютому 1872 р. він одружується із 17-річною Вірою Шевцовою, дочкою своєї квартирної хазяйки. Дітей вони матимуть четверо — Віру, Надію, Тетяну і Юрія.

У 1873 р. на академічній виставці Рєпін показує «Бурлаків на Волзі». Згодом ця картина демонструвалася на Міжнародній виставці у Відні.

Поштовхом до її створення була подорож, яку Рєпін здійснив 1870 р. з Ф. Васильєвим (рано померлим талановитим пейзажистом). На Волзі Рєпін і «знайшов» персонажів своєї майбутньої картини.

«Бурлаки на Волзі» викликали загальний інтерес, але реагували на них по-різному. Картину придбав великий князь Володимир Олексійович. Її повісили в його більярдній.

У травні 1873 р. Рєпін їде за кордон. Спершу — в Італію, але вона його розчаровує. Подобається тільки Венеція, із художників — Веронезе та Мікеланджело (його «Мойсей»). Рафаель — аж ніяк. Рєпін пише про це Стасову, не підозрюючи, що той процитує його у статті, яка жахне «академістів». Зате в Парижі художник залишається аж на три зими і два літа (1873—1876 pp.).

Там було на що подивитися. Імпресіоністи були в розквіті. Рєпін задумує і пише велику картину «на місцевий смак» — «Паризьке кафе», спокій відвідувачів якого порушено присутністю кокотки. У Парижі створено й картину «Садко в підводному царстві» (1876), яка викликала глузування й була названа «акваріумом». Паризькі спогади, зокрема враження від імпресіоністів, по-різному відіб'ються й на інших картинах Рєпіна, створених уже в Росії.

У 1876 р. Рєпін приїжджає до Чугуєва, в якому не був вісім років. Тут він пише портрети селян — «Мужик з лихим оком» (моделлю для якого був золотар І. Радов, хрещений батько художника), «Мужичок з полохливих», — а також чудового «Протодиякона» (портрет І. Уланова). У Чугуєві Рєпіна відвідує М. Мурашко, який заснував у 1876 р. в Києві рисувальну школу. Рєпін дарує давньому другові кілька творів, а в 1878-му бере участь у виставці, влаштованій на користь його художньої школи. Але оселитися вирішує в Москві.

У 1878 р. Рєпін був обраний дійсним членом Товариства пересувних художніх виставок. Його стосунки з передвижниками будуть бурхливими й нерівними. У 1883—1887 pp. він — член правління. У 1887-му — покинув товариство, через рік повернувся. У 1890—1896 pp. виставляється тільки як експонент, а в 1897-му знову приєднується до передвижників. Він знайомиться з В. Суриковим і Л. Толстим, зближується з гуртком С. Мамонтова.

У 1879 р. Рєпін закінчує велику історичну картину «Царівна Софія Олексіївна в Новодівичому монастирі, під час страти стрільців і катування всієї її обслуги в 1698 році». Художник був задоволений: «Я зробив усе, що хотів, майже так, як уявляв». Він пише портрети композитора М. Мусоргського (1881), актриси П. Стрепетової (1882), військового інженера, відомого мемуариста А. Дельвіга (1882), а також своїх дружини («Відпочинок», 1882) і дочки («Надя Рєпіна», 1881).

У 1882 р. Рєпін переселився до Петербурга. Тут він закінчує одне з найвідоміших своїх полотен — «Хресний хід у Курській губернії» (1880—1883), що було показане на черговій виставці Товариства передвижників. А на пересувній виставці 1884 р. демонструє картину «Не чекали», знамениту, крім усього, тим, що й після виставки, навіть після її придбання П. Третьяковим, художник продовжував працювати над нею. Особливе занепокоєння викликало обличчя головного героя, яке він переписував кілька разів. Моделлю для одного з варіантів став письменник В. Гаршин, з яким Рєпін саме познайомився. Гаршин позував художнику і для іншої його відомої картини — «Іван Грозний і син його Іван 16 листопада 1581 року» (1885).

«Вперше прийшла мені в голову думка писати картину — трагічний епізод із життя Іоанна IV — вже в 1882 р., в Москві. Я повертався з Московської виставки, де був на концерті Римського-Корсакова. Його музична трилогія — любов, влада і помста — так захопила мене, що мені нестримно захотілося в живописі зобразити що-небудь подібне за силою до його музики. Почалася картина натхненно, йшла залпами. У розпал ударів вдалих місць проймала дрож, а потім природно притуплялося почуття страху, брала втома й розчарування. Я ховав картину із хворобливим розчаруванням у своїх силах — слабко, слабко здавалося все це... Хіба можливо...

Але на ранок відчуваю знову трепет — щось схоже на те, що могло бути... І немає змоги утриматися — знову в атаку. Нікому не хотілося показувати цього жаху... І от, нарешті, на одному зі своїх вечорів, по четвергах, я вирішив показати картину своїм гостям, друзям-художникам. Були: Крамськой, Шишкін, Ярошенко, Брюллов та інші. Лампами картина була освітлена добре і вплив її на мою публіку перевершив усі мої сподівання... Гості, приголомшені, довго мовчали ... А потім лише шепотіли, як перед небіжчиком...».

Але складна проблематика нової картини Рєпіна для більшості глядачів майже потонула в її «кривав ості». Ця «крива вість» мала дещо скандальний успіх у широкої публіки. «Кров, кров! Кричали навкруги. Дами непритомніли, нервові люди втрачали апетит» (Михеєв). Всерйоз сперечалися, чи могло бути стільки крові при такому ударі. Пристрасті навколо «Івана Грозного» не вщухли й через 30 років. У 1913 р. якийсь Балашов кинувся на картину з ножем. Терміново влаштували диспут, на якому був присутній і старий Рєпін. М. Волошин у своєму виступі заступився за маніяка — художник, мовляв, сам винен, великою кількістю крові на своєму творінні він і спровокував напад у нещасного.

У 1886 р. Рєпін розлучився з дружиною. Старші дочки лишилися з ним. Художник бадьорився, проте, очевидно, відчував самотність гостріше, ніж хотів показати. У травні 1887 р. він їде в Італію, пише друзям демонстративно захоплені листи.

Повернувшись, Рєпін вирушає в Ясну Поляну, пише портрет Л. Толстого. Кінець 80-х — початок 90-х років — період його найбільшого захоплення Толстим і толстовством. Проте аскетична мораль, яку проповідував граф, художника більше дратувала. Він волів називати себе «язичником, якому явно не чуже прагнення до чеснот». Утім, бесідами й суперечками з Л. Толстим Рєпін у цей період не обмежується. Він зближується з молодими літераторами — Леманом, Фофановим (Рєпін написав його портрет), Бібіковим, підтримує стосунки з Гаршиним, спілкується з відомими меценатками — баронесою В. Ікскуль фон Гільєнбандт і княгинею М. Тенишевою (обох портретує). Крім того, він повертається до давнього задуму — «Запорожців», початих у 1878 р. Рєпін — Стасову: «Дотепер не міг відповісти Вам, Володимире Васильовичу, а в усьому винуваті «Запорожці». Ну й народець же! Де тут писати, голова йде обертом від їхнього гаму та шуму... Ви мене ще підбадьорювати здумали; ще задовго до Вашого листа я зовсім випадково відгорнув полотно і не стерпів, узявся за палітру, і от тижнів зо два з половиною без відпочинку живу з ними, не можу розстатися, веселий народ... Недарма про них Гоголь писав, усе це правда! Чортячий народ!.. Ніхто в усьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братерства! В усе життя Запорожжя залишилося вільним, нічому не підкорилося...» У 1880 р. Рєпін вирушив в Україну, щоб знайти потрібні для картини «типи». Він консультувався з М. Костомаровим, який, можливо, допоміг йому в розробці маршруту мандрівки, а також із Д. Яворницьким. Півтора місяця художник провів у Качанівці, вивчаючи колекцію козацьких старожитностей, що належала Василю Тарновському.

Більше дванадцяти років працював він над картиною. Перший задум твору відноситься до 1878 р. Сюжет відтворює один з епізодів життя запорізького козацтва, але художник вклав у картину глибший зміст: він втілив свою історичну концепцію, свою історіософську ідею про героїзм, нескорене безмежне волелюбство, незалежність запорізьких козаків.

1891 р. відбулася персональна виставка Рєпіна. Він показав, зокрема, «Арешт пропагандиста» (1880—1892), але центром експозиції були «Запорожці». Картину купив імператор за 35 тисяч — ціну, величезну навіть як на Третьякова.

На ці гроші Рєпін купив у Вітебській губернії маєток Здравнево, куди й переїхав. З ним мешкали батько, Юхим Васильович, та дочки, Віра й Надія. У Здравнево створено «Осінній букет» (1892) — портрет Віри Рєпіної. Рєпін працює мало. Потроху вчиться писати лівою рукою — права постійно болить і поступово відмовляє. Він сумує за Чугуєвом, що здається йому тепер якимось казково прекрасним: «Як мені тут захотілося в Малоросію, в Чугуїв, та як захотілося, до сліз... Адже й тут добре, дуже добре!.. Але ні, хочеться бачити білі хатки, залиті сонцем вишневі садки, ставні, рожі всіх кольорів і чути дзвінкі голоси засмаглих дівчат і грубі голоси гарних парубків; волів у ярмі, ярмарки...».

І. Рєпін палко любив Україну. Це Була його Батьківщина. Тут він народився, назавжди захопився природою, людьми, їх звичаями, побутом, народним мистецтвом. Творча, педагогічна і громадська діяльність його також була пов’язана з Україною.

У 1867, 1876, 1877 рр. він жив у Чугуєві, у 1880 і 1882 рр. відвідував Київ. Дружив з М. Кропивницьким, М. Мурашком, А. Праховим, Д. Яворницьким, М. Ге (у 1900 р. відвідав його хутір Іванівський на Чернігівщині). З великим захопленням писав про українське мистецтво, підтримував творчість українських художників, а також діяльність малювальних шкіл М. Мурашка у Києві, М. Раєвської-Іванової у Харкові, Одеської малювальної школи.

Він був українцем і за характером своєї творчості. У полотнах Рєпіна українська стихія виблискує усіма своїми фарбами. Це картини «Українська селянка» (1886 р.), «Портрет Т. Шевченка» (1888 р.), «Вечорниці» (1881 р.), «Чорноморська вольниця» (1908 р.), листівка «Прометей» за мотивами творів Т. Г. Шевченка (1910 р.), чотири ескізи до проекту пам’ятника поету (1912 р.).

У 1909 р. на 32-й пересувній виставці з’явилася нова картина І. Рєпіна «Чорноморська вольниця», присвячена плаванню козаків по Чорному морю під час походів до берегів Турції. На 46-й пересувній виставці у 1917 р. була показана картина «Гайдамаки» про повстання 1768 р. на Правобережній Україні.

Над цією картиною художник почав роботу майже за 20 років до її експонування: у 1898 р. зробив ескіз «Роздача зброї гайдамакам», а у 1902 р. на 30-й пересувній художній виставці представив ескізний портрет «Гайдамак». І «Чорноморська вольниця» і «Гайдамаки» були продані за кордон.

У жовтні 1893 р. Рєпін їде за кордон, звідки надсилає в «Театральну газету» регулярні «Листи про мистецтво», що обурюють Стасова. Погляди художника змінюються: «Наш порятунок у формі, в живій красі природи, а ми ліземо у філософію, в мораль, як це набридло». Позиція Рєпіна реалізується не тільки в його творчості, а й у викладацькій діяльності. 1894 р. він стає професором, керівником майстерні в реформованій Академії мистецтв, одночасно викладає в підготовчій школі на Галерній вулиці, субсидованій княгинею Тенишевою, і консультує художню школу в Смоленську (з 1895 р.). Утім, чіткої педагогічної системи в Рєпіна ніколи не було. Йому завжди було простіше не пояснити, а показати.

У 1898 p., вкотре посварившись із передвижниками, художник зближується з діячами «Мира искусств». Один із номерів журналу, що видавався цим молодим об'єднанням, був цілком присвячений творчості Рєпіна. Але дружба закінчилася вже через рік. Здається, основна причина була в тому, що Рєпіну не подобався особисто С. Дягілєв — лідер «мирискуссников».

1899 р. в салоні Тенишевої Рєпін познайомився з її родичкою Наталею Нордман, письменницею, яка виступала під псевдонімом «Сєверова». Ця жінка стала другою дружиною художника і господинею знаменитих «Пенатів» (це латинське слово означає богів-охоронців домашнього вогнища) — садиби в Куоккала, у Фінляндії, де Рєпін провів 30 років. Зрозуміло, художник не жив у «Пенатах» відлюдником. Він регулярно бував у Петербурзі, їздив за кордон. У 1915 р. Рєпін відвідав Чугуїв, захоплений грандіозним проектом — створити в рідному місті «Діловий двір» — вільні художні майстерні.

Господарі «Пенатів» були дуже гостинні. Приймальним днем вважалася середа. Гостей зустрічала табличка, яка сповіщала про заведене в домі «самообслуговування»: «Самодопомога. Знімайте пальта, калоші самі. Відчиняйте двері в їдальню самі. Бийте весело й дужче в ТАМ-ТАМ!!!» Під «там-тамом» розумівся гонг, у який гості мали бити, сповіщаючи про свій прихід. «Самодопомога» панувала і в їдальні. Стіл, середня частина якого крутилася й на який ставили страви, мав висувні ящики для використаного посуду. Він був зроблений за спеціальним кресленням Рєпіна. Господарі «Пенатів» були строгими вегетаріанцями — «навернення» «язичника, якому не чужі чесноти», не вдалося колись Льву Толстому, але тепер вдалося пані Нордман-Сєверовій. У «Пенатах» бували Стасов, Шаляпін, Горький, Маяковський, Чуковський...

Рєпін продовжує працювати. Він створює дивовижні ескізи — портрети сановників для замовленої йому величезної картини «Урочисте засідання Державної Ради 7 травня 1901 року» (1901—1903), написаної у співавторстві з Б. Кустодієвим та І. Куликовим. Він захоплюється технікою «blanc et noir» («біле і чорне»), яку обирає, зокрема, для портрета актриси Елеонори Дузе (1891). На Першу світову війну художник «відгукується» картинами «Бельгійський король Альберт у бою» (1914—1915) і «В атаку із сестрою» (1915—1917). Проте над пізньою творчістю Рєпіна ніби тяжіє прокляття. Він розуміє, що працювати «як раніше» вже не може — не тому що «не має сили», а тому що змінилися часи й мистецтво. Старий майстер теж прагне «змінитися». Свої останні картини він переробляє багато разів, працює над ними загалом по 20-30 років. Так створювалися, руйнувалися, знову створювалися і знову руйнувалися «Хресний хід у дубовому лісі», «Пушкін на акті в Ліцеї 8 січня 1815 року», «Чорноморська вольниця», «Пушкін на набережній Неви»...

І тут художник не полишає української тематики – працює над картиною «Зустріч гетьмана». Але встигає зробити до неї тільки ескіз. У 1926 році відновивши листування з Д. Яворницьким, він повідомляє: «Під великим секретом признаюся Вам, що я знову взявся за Запоріжжя!». Рєпін починає писати картину «Гопак», малюнок до якої був зроблений ще у 1912 р. У процесі роботи над цією картиною народилося полотно «Козак-бандурист з хлопчиком-джурою».

У 1914 р. помирає Нордман-Сєверова. Художник живе у порожніх «Пенатах» із дочкою Надією, котра збожеволіла. У травні 1918 р. Куоккала виявляється відрізаною від радянської Росії. Рєпіну 74 роки. Іще 12 років він проживе у Фінляндії емігрантом.

У 1922-1925 рр. І. Рєпін пише чи не найкращу зі своїх релігійних картин – «Голгофу», пронизану безвихідним трагізмом. Не дивлячись на запрошення на самому високому офіційному рівні (лист К. Ворошилова у 1926 р.) він так і не повернувся на Батьківщину, хоча дарував радянським музеям свої картини, підтримував зв’язки з учнями та друзями (такими як Й. Бродський, К. Чуковський).

У 1926 р. Рєпін задумує нову картину — «Гопак», яку присвячує пам'яті М. Мусоргського. «Тижнів зо три я дуже погано почувався, але все ж таки, спираючись то на шафи, то на стіни, все ж таки не кидав Січі — підповзав і відповзав... Картина виходить красива, весела» (із листа Д. Яворницькому).

Помираючий Рєпін у забутті безперестанку водив рукою (лівою — права давно відмовила), вважаючи, що працює над своєю останньою, «красивою, веселою» картиною: «Навіть столітній дід навприсядки пішов. Підвипили, скачуть... Довкола веселий пейзаж: який і був...».

29 вересня 1930 р. у віці 86 років І. Рєпін помер. Земля «Пенатів», котру він скопував, плекав, поливав, прикрашав квітами, прийняла великого художника. Потім були війни. «Пенати» згоріли. Але як тільки відгриміли бої, маєток почали відновлювати і відновили до дрібниць.

В Україні створений Художньо-меморіальний музей І. Рєпіна в Чугуєві. Пам’ятники художнику встановлені у Чугуєві (1956 р., скульптор М. Манізер) і Києві (1984 р., скульптор О. Комов).

Джерело , Джерело