Минулого тижня остаточно утворився розклад сил в Європі, який багато і так розуміли, але соромилися про нього говорити. Голосування щодо відновлення прав російської делегації в ПАРЄ підтвердило і без того очевидний союз західноєвропейських “прагматиків” з євроазіатськими автократіями, які практично одноголосно підтримали повернення Кремля до кола вершителів долі континенту.

Той самий союз давно вже діє і в Україні, намагаючись поставити нашу країну на коліна перед основним гравцем на ринку газу – “Газпромом”, позбавивши статусу транзитної держави. З північного напрямку трубопровід будує перший “прагматик” Європи – Німеччина, з південного – головна автократія – Туреччина.

Однак, опитані нами учасники ринку впевнені, великий російський газопровідний зашморг на шиї України не зможе затягнутися, якщо наша країна успішно реалізує проекти з введення в експлуатацію нових родовищ газу. І після кількох років сплячки і невдалих спроб держкомпанії “Укргазовидобування” істотно наростити виробництво, уряд нарешті перейшов до активних дій. У 2019 році вже відбулося три раунди онлайн аукціонів з розподілу перспективних ділянок надр, а також зібрані заявки на десять стратегічно важливих ділянок, для розробки яких держава пропонує інвесторам угоди про розподіл продукції.

Головна з цих ділянок знаходиться на морі поблизу Одеси, і називається “Дельфін”. Навколо неї зараз розгорнулася справжня сутичка – дві американські компанії Trident Acquisitions (створена великими американськими інвесторами, яких в Україні представляє екс-нардеп російської Держдуми Ілля Пономарьов) і Frontera Resources (яку пов’язують з народним депутатом Ігорем Кононенком і Володимиром Ігнащенком, радником міністра енергетики), одна українська Укрнафтобуріння (згідно з повідомленнями в ЗМІ до неї мають відношення бізнесмени Ігор Коломойський, Павло Фукс і нардеп Віталій Хомутинник) і ще одна – азербайджанська Caspian Drilling Company (яку відносять до орбіти впливу нардепа Андрія Іванчука і його друга дитинства екс-прем’єр-міністра Арсенія Яценюка). Остання, строго кажучи, не є нафтовою компанією, вона сама ніде нічого не видобуває, але є досвідченою організацією, яка розпочала бурові роботи на Каспії ще за радянських часів, і перетворилася в результаті в “дочку” державної нафтової компанії Азербайджану SOCAR. Повністю контрольована державою, яка при необхідності зробити вибір між деклараціями про підтримку суверенітету України і російськими нафтогазовими інтересами зробила упевнений вибір на користь останніх, давши Кремлю в Страсбурзі такі необхідні йому голоси.

Саме азербайджанська держкомпанія і стала несподівано фаворитом українського конкурсу. Несподівано з’явившись, з незрозумілими цілями. Чому незрозумілими? – Тому що для сервісних підприємств дуже нетипово брати участь в проектах з видобутку; вони зазвичай вважають за краще виконувати контракт з буріння, не беручи на себе геологічні ризики, яких на ділянці “Дельфін” вельми і вельми багато.

Однак всі ці незрозумілості легко пояснюються, якщо врахувати, хто саме запросив CDC на конкурс. Як кажуть не під запис учасники конкурсу, це був не хто інший, як добре відомий на українському нафтогазовому ринку Ільхам Мамедов, який “передав запрошення” через чинного міністра енергетики Ігоря Насалика.

Багаторічний глава “Лукойл-Україна” є представником інтересів російського нафтового гіганта в нашій країні, зберігши для нього стратегічно важливий нафтохімічний завод “Карпатинафтохім”. І пан Мамедов, і глава Лукойлу пан Алекперов – азербайджанці за національністю, і мають досить велику кількість зв’язків з держорганами Азербайджану, щоб попросити їх про невелику послугу – приховати візит Лукойла на український шельф за контрольованою ними держкомпанією. Для самої SOCAR це було б несолідно, а ось для “дочки” – чому б і ні, в улюбленому путінському “гібридному” стилі завжди можна відхреститися, і списати на приватну ініціативу менеджменту.

Тим більше, що на відміну від SOCAR, який ніколи не вкладав у видобуток за межами Каспію, інтереси Лукойла в Азовсько-Чорноморському регіоні добре відомі. Ця компанія має як нафтопереробні, так і нафтовидобувні активи в Румунії, має морський ліцензійний блок на румунському шельфі, входила і в проекти на Азові. Вона зайшла до Іраку в розпал війни з американцями, до Венесуели (в кращі роки чавістського режиму), їх велика активність на Каспії чітко корелює зі зговірливістю в переговорах з Кремлем президента Азербайджану Алієва. Тільки що вона почала реалізацію нового шельфового проекту – чи не випадковим після цього стало “правильне” голосування Азербайджану в ПАРЄ? А в нашому регіоні Лукойл, скоріше, поки інвестувала, лише щоб блокувати успіх найбільш багатообіцяючих проектів – як на чорноморському шельфі, так і по розробці сланцевих родовищ Румунії. Навряд чи це теж просто випадковість. Сьогодні маски відкриваються. Наскільки потрібно Україні віддавати право на розробку стратегічно важливого газового ресурсу, такого важливого в протистоянні з Росією, в руки державі, яка неодноразово доводила свої союзницькі відносини з агресором, і вірити фінансовим обіцянкам одного з найбільш близьких до Кремля інвесторів? В тому є великі сумніви. Втім, в уряду України, який постійно підкреслює свій патріотизм, є всі можливості, щоб розібратися. До підведення підсумків конкурсу, щоб з’ясувати кому в цьому випадку буде надано перевагу – як зазвичай вітчизняним лобістам типу Фукса, Кононенка та Іванчука або американським компаніям, які зможуть реально розвивати цей напрямок, залишилося зовсім небагато.