В запеклих боях з окупантами на Донбасі чоловік втратив зір, однак здатен відчувати світло, що осяює його кожного дня – це кохана Владислава, з якою військовий познайомився у розпал війни. Своєю історією чоловік поділився з "Телеграфом".

Зібрав речі і пішов у військкомат

До повномасштабного вторгнення Іван Сорока вже мав досвід строкової служби в Національній гвардії, тож напередодні "великої" війни чоловік був у числі перших мобілізованих воїнів.

— Я вже 23 лютого знав, що потрібно йти у військкомат: їхав ввечері з роботи і мені зателефонували. Хоча тоді я ще не розумів, що наступного дня почнеться повномасштабне вторгнення. А наступного дня вранці прокинувся, вийшов на вулицю з батьком, побачив, що ракети літають (а я живу біля аеропорту Бориспіль, і там було особливо гучно). Сказав батьку: "Ну, все, почалося", зібрав речі і пішов у військкомат, — згадує Сорока.

Чоловік зізнається, що на початку лютого 2024 року розумів – широкомасштабної війни не уникнути. А тому без вагань прийняв рішення йти до війська.

— Я в будь-якому разі пішов би у військо. Вирішив: потрібно діяти тут і зараз, і що швидше дістатися до зброї, бо розумів, що на всіх її не вистачить. Ще з 2014 року думав, що потраплю в бойові дії. І от час настав, — розказує військовий.

Іван був зарахований до штату 72-ї окремої бригади ЗСУ ім. Чорних запорожців і вже 26 лютого став на оборону Київщини в районі Мощуна на Ірпені.

— Це, напевно, були найзапекліші бої, бо на цей напрямок була кинута вся їхня еліта: морська піхота, десант, спецура. А у нас там була збірна "солянка": 50 відсотків це колишні АТОвці, і ще 50 відсотків — хлопці як я, після строкової служби. Тому я не знаю, як нам вдалося вистояти, адже бої були дуже запеклі. Однак коли їхня піхота виходила на дистанцію до 15 метрів, то ближні бої вони вже не "вивозили". Вони просувалися лише в тому разі, коли знищували все артилерією. Втім, нас дуже врятувала річка Ірпінь: підрив греблі і шлюзів затримав кац*пів. Їм потрібно було мостити понтонні переправи, за рахунок цього ми виграли час і вдалося відстояти Київщину", — пригадує Сорока.

Зустріч з коханою

Коли окупанти накивали п’ятами з-під Києва і безпосередня небезпека для столиці залишилася позаду, чоловік потрапив у госпіталь із запаленням легень. Саме в той час він і познайомився в мережі з майбутньою дружиною Владиславою. Іван зізнається, що був вражений сміливістю жінки, яка не покинула Київ.

— Квітково-цукерковий період у нас був у розпал війни: гуляли по парку, по порожньому Києву, — розказує Іван.

Стосунки молодого чоловіка і дівчини розвивалися стрімко, тому вже через два тижні знайомства Іван зробив Владиславі пропозицію.

— Якось відчув, що Владислава – "моя людина", що потрібно не втрачати такий шанс і нагоду і розвивати наші стосунки. Та і вона мене підколювала: "Ну, коли освідчишся?" Тому я приїхав додому з побачення і одразу купив обручку в ювелірному. Наступного разу вона знову вирішила пожартувати: показує на палець, мовляв, ну що, коли? І в цей момент я витягнув обручку, — згадує момент освідчення чоловік.

Молодята вже запланували весілля, однак підрозділ Івана відправляли на Донбас під Бахмут, де українська армія відчайдушно обороняла місто.

Популярні новини зараз

В одному з районів столиці 11-річний хлопчина випав з вікна багатоповерхівки

На Київщині викрили невролога та травматолога, які за $12 тис. готували "фіктивну" інвалідність для ухилянтів

На одному зі столичних хмарочосів Києва з'явився напис S.T.A.L.K.E.R

Зеленський привітав журналістів

Показати ще

— Спочатку нашим ворогом була регулярна контрактна армія: гарно мотивовані і навчені війська. Серед них були ті, хто пройшов Сирію та інші гарячі точки, куди росіяни встигли засунути свої брудні лапи. Але вони не очікували такого опору українців. Зараз ворог дещо змінився.

У них тепер багато мобілізованих, але що довше вони проводять часу на фронті, то краще навчаються. Тому не слід казати, що там армія бомжів. Ворога не треба недооцінювати. У нас також були хлопці, які раніше ніколи не тримали зброю в руках, а зараз вони воюють дуже гарно. Тільки у нас мотивації більше, — пояснює Сорока.

Три удачі

Торік у серпні в районі Горлівки Іван отримав важке поранення і втратив зір.

— На той час наша лінія оборони була вже майже розбита. Командир роти прийняв рішення відходити на запасні позиції в районі Зайцевого та Травневого. Наша група виходила близько 3-ї години ночі пішим порядком. Нам залишалося пройти десь 500 метрів до терикона, де було укриття. Але ця ділянка вже кілька днів була під обстрілами: кожні 5-10 хвилин. На жаль, наша група якраз потрапила на цей час, метрів 200 ми не дійшли, як почався мінометний обстріл.

Перші вибухи ми почули за 50-100 метрів від нас. Залягли і чекали закінчення обстрілу, а потім рушили далі, адже перебували майже серед поля. І є таке правило, що свій снаряд, свою кулю ти не чуєш, тому що коли вона йде по твоїй траєкторії, свисту снаряду не чутно. І наступний приліт був прямо по нас, — розказує військовий.

А далі сталися три надзвичайні збіги обставин, завдяки яким Іван Сорока залишився живим.

— Мене врятував побратим Юрій Новосад, який йшов попереду. На нього припала більша частина уламків: його повністю посікло, а мені — відкриті частини тіла: праву руку, ноги і обличчя, — пояснює Іван.

Другою удачею було встановлення зв’язку з медиками.

— Я не зрозумів спочатку, хто взагалі залишився живий. Гадав, що й сам вже "двохсотий". Думав ще трохи, і вже мені буде кінець. Та полежав дві хвилини і зрозумів, що мій час ще не настав. Покликав хлопців на допомогу, не знаючи, хтось вижив чи ні. Побратими наклали турнікети і перемотали мене. За збігом обставин знайшли рацію (а не в кожного вони були) і викликали медиків, — каже військовий.

Нарешті третій успіх – рішення, яке прийняли медики.

— Медики були на півдорозі до Бахмута, але водій взяв на себе відповідальність, розвернувся і приїхав по нас. Якби він віз якогось тяжкого пораненого в стабілізаційний пункт і не розвернувся, то я б не вижив. Такий збіг фактично врятував мені життя, — розповідає Іван.

Весілля попри все

Хлопець потрапив у стабілізаційний пункт у Бахмуті, а потім у госпіталі Дніпра та Вінниці. Саме там прийшло усвідомлення, що зір втрачено.

— Ліве око вже було втрачено, тож його просто зашили. Праве око було сильно пошкоджене уламками і полум’ям від снаряду. Лікарі казали, що будуть рятувати просто очі, а за зір ніхто і нічого не міг сказати. Та я з самісінького початку зрозумів, що шансів зберегти зір дуже мало.

В перші години після поранення я був при тямі і чув, як лікарі розмовляли між собою, і з їхніх розмов було очевидно, що нічого доброго мене не чекає. Та руки я намагаюся не опускати, тому що залишився живий, а що сталося — то сталося, я це одразу прийняв, — підкреслює молодий чоловік.

Іван зізнається, що прийняти нову реальність і не зламатися йому допомогла кохана.

— Дуже допомагала майбутня дружина, вона постійно до мене приїздила в лікарню, була поруч. І я розумів: якщо впаду в депресію, то від цього краще не буде, — розказує Сорока.

А на початку вересня минулого року Іван та Владислава офіційно стали чоловіком і дружиною. Зараз військовий здатен розрізняти світло, а тому не втрачає надії, що з часом, завдяки новітнім технологіям, зможе знову бачити.

— Спочатку було дуже важко, коли все незнайоме. Іноді бувають депресивні стани, бо ти не розумієш, як далі жити, як на тебе будуть дивитися зі сторони. Та я бачу, наприклад, як світить сонце, яскраві лампи, але світло розсіюється по всій сітківці колами, — зізнається чоловік.

Іван Сорока щиро вірить в перемогу України і своїх побратимів, адже, на думку військового, український народ має унікальні риси.

— Це жага до свободи, до волі, тому що ми волелюбна нація, яка не може жити під ярмом. Напевно, ми віддамо все, що в нас є, тільки щоб жити спокійно, незалежно. У нас були хоробрі пращури, і це в наших жилах, в нашій крові. У нас просто нема іншої долі, як тільки перемогти, — резюмує воїн.