Субота, середина дня. У підземному переході біля виходу зі станції метро «Мінська» сидить літня жінка з квітами. Біля неї незвично метушливо. Пахучі оберемки розкуповують за 15 хвилин, власники букетів роблять із продавчинею селфі. Новий товар приносять за пів години, і його розбирають уже набагато повільніше, завдяки чому вдається познайомитися з жінкою ближче. Розповідає hromadske.
Галина Мисак — зі Старих Петрівців. Каже, що її знає вся Оболонь. Уже кілька десятків років вона продає квіти на одному й тому самому місці. І в неї за цей час зʼявилося чимало постійних покупців.
Але в червні 2023 року баба Галя, як її називають усі знайомі, раптом зникла. Знайшли її у Вишгороді в обласній лікарні з важкою травмою голови.
«У мене хата свячена, а ракета не подивилася ні на що»
16 червня 2023-го росія здійснила одну з найбільших ракетних атак по Київщині за цей рік. Того дня пресслужба Повітряних сил повідомила, що знищила шість аеробалістичних ракет «Кинджал» та шість крилатих ракет «Калібр».
Залишки ракет повністю зруйнували 3 будинки в районі Старих Петрівців, 13 будівель значно пошкодили. На щастя, ніхто не загинув, але до медиків звернулися семеро поранених. Серед них була й Галина Мисак, адже саме її будинок був одним із тих трьох нещасливих. Кадри, на яких — жінка зі щойно перевʼязаною розбитою головою, облетіли тоді багато українських медіа.
«Вранці я стала поливати квіти, і вцілила ракета просто в хату, і загорілася хата. Я це все бачила, і на мене думка прийшла, що мене цегла привалила. Розбило мені голову, я рачки вилазила», — згадує ті події Галина Мисак.
Це був уже другий приліт на її територію. Перший стався у березні 2023 року. Тоді залишки ракети впали біля гаража її покійного чоловіка, повибивали вікна й двері в кухні. Другий приліт повністю знищив будинок, який зводили роками.
«Я така була задоволена, що в мене хата свячена, а ракета не подивилася ні на що. Одна моя душа осталася і всьо, і та ж побита», — зітхає пані Галина.
Після надання першої допомоги жінку повезли до обласної лікарні у Вишгороді. Там зʼясувалося що кілька уламків черепа зайшли в мозок і необхідно робити трепанацію черепа. Чи буде жінка дієздатною, і чи взагалі виживе після цього, ніхто не прогнозував.
«Я побачила в цій бабусі своїх близьких, яким, можливо, не дала достатньо уваги замолоду»
Планували операцію, однак чоловік відмовившись та вийшовши на вулицю ледь не загинув — що сталось у Києві?
У столиці стався напад на військового ЗСУ
У столиці відбудеться Фестиваль української писанки, планують встановити світовий рекорд з писанкарства — МКІП
Прикриваючи собою побратимів — на Луганщині героїчно загинув військовий з Броварів
Вона вижила й змогла повністю керувати своїм тілом, хоч дуже боліла голова. Але після операції постали зовсім інші проблеми. Жити їй тепер було ніде. При цьому зʼясувалося, що зруйнований дім був не приватизований, його немає в реєстрі, і щоб отримати хоч якісь виплати, необхідно зібрати всі документи, що вона має право власності на землю і будинок.
Все це розповідає мені волонтерка Алла, яка познайомилася з пані Галиною за кілька місяців до катастрофи й купувала в неї квіти час від часу. Щойно дізналася, що сталося з жінкою, приїхала до неї в лікарню і взялася допомагати всім, чим може.
«Мене зацікавила доля цієї бабусі просто через те, що я в ній, можливо, побачила когось зі своїх родичів, яким через свою молодість та зайнятість я не змогла дати те, що їм було потрібно», — говорить Алла.
Саме Алла та інші волонтери запропонували жінці жити в найманій квартирі на Оболоні, доки не розв’яжеться питання з її новим постійним житлом. Оренду квартири сплачує один із волонтерів. Так він допомагає ще кільком постраждалим від війни людям.
У пані Галини є син, але з ним стосунки не склалися. То ж варіант найманої квартири давав їй можливість не лишитися на вулиці. А квіти, які привозять волонтери і які вона продає біля метро «Мінська» — підробіток до пенсії.
«Де яка квіточка перша почнеться, то я сину на могилу несу, бо він сильно любив квіти»
Якщо попросити пані Галину хоча б коротко розповісти про своє попереднє життя, найперше, що вона згадує, — загибель молодшого сина Юри під колесами автомобіля. Ця трагічна подія, схоже, докорінно змінила все.
Галина Мисак родом із Полтавщини. До Старих Петрівців переїхала 1966 року. Тут працювала в їдальні. Потім пішла в радгосп, щоб отримати землю. Загалом, каже, шукала роботу, де більше платять, щоб зрештою з другим чоловіком добудувати будинок.
У цьому будинку мали жити їхні діти — старший син Микола від першого шлюбу Галини та молодший — Юрій.
Юра з дитинства вирізнявся з-поміж однолітків, був дуже ніжним і любив квіти, говорить пані Галина. Коли хлопця питали, ким він мріє стати, той відповідав, що не хоче бути механіком і водієм автобуса, як батько, а волів бути священником.
У шість років Юра пішов до школи, і вчителі почали говорили, що він завжди ходить із квітами, закладаючи зірвані десь дорогою суцвіття до портфеля, картузика чи букваря.
«Він у мене навчився (саджати квіти — ред.), а я — у нього. Побачив, що в мене ростуть квітки, і давай сам саджати, а йде в школу — нарве», — згадує жінка. Ця любов сина до краси, можливо, й призвела до обставин, які закінчилися його загибеллю.
2 жовтня 1986 року чоловік пані Галини мав підробіток на весіллі. Семирічний Юрко попросився поїхати з ним допомагати. Хлопчик тримав різнобарвні стрічки й чекав на батька, щоб разом прикрашати автобус. На дорогу виїхав підозрілий автомобіль. Юрко зійшов на бік, щоб його пропустити, але від миттєвої загибелі під колесами це його не врятувало. Водій, як зʼясувалося пізніше, був нетверезим.
Саме після цієї трагедії квіти стали окремою невіддільною частиною життя жінки. Вона почала їх вирощувати більше — щоб було що носити на могилу сина. Городу в неї, каже, було всього сім соток. На цій землі саджала щороку кілька відер картоплі, росли кущі полуниці, а решту території займали квіти.
«Поки молодша була, так садила й на полі, не гуляла. Де яка квіточка перша почнеться, то я йому на могилу несу, бо сильно ж він любив квіти», — сумно зітхає пані Галина.
На могильному памʼятнику син закарбований у повний зріст із букварем у руках. Картина-оригінал цього портрета багато років зберігалася на чільному місці в будинку у Старих Петрівцях. Уламки ракети знищили будинок, але малюнок уцілів, постраждала тільки рама. Жінка вважає це дивом. Картину забрала із собою до найманої квартири, разом із кількома іконами та кішкою Білочкою, яка знайшлася пізніше на руїнах оселі. Решта її речей залишилися в минулому житті.
«Ця війна страшніша, ракети бʼють страшно»
Пані Галині — 85 років, а значить, це не перша велика війна в її житті. Вона була найстаршою дитиною в сім'ї, мала ще двох сестер. Коли Друга світова війна прийшла на територію рідної Полтавщини, їй було всього три роки, але вона однаково чимало памʼятає з того часу.
Її батька забрали на війну, із якої він повернувся без ока. Мали корову, тож склянка молока на день була. Допомагали чим могли й сусіди: той шматок хлібчика принесе, той — макуху від олії.
Чи не найбільшою побутовою проблемою тієї війни для них, каже жінка, були воші. І зараз добре памʼятає, як вони кусалися, як мама вичісувала їх перед тим, як наприкінці війни відпускати дитину до школи. Причому воші були абсолютно в усіх.
«Німці ночували в нас у хаті, мені меду давали, і шукали яйця, курей, де яке борошно в кого було — то забирали, корів забирали, я знаю. Але чогось мені та війна не така [страшна], а ось ця війна, що ракети б'ють — страшно. Ця війна страшніша, мені здається», — ділиться пані Галина.
А ще вона вважає, що тоді люди були добріші, ніж зараз, більше допомагали. А зараз стали злими від війни.
Потім був голодний 1946 рік. І що таке ходити збирати по полю останні колосочки, жінка памʼятає добре. Якось вона ледве не загинула. Під час одного з походів по колоски її малу спіймав охоронець і кинув у провалля. Вона пролежала там майже дві доби з торбинкою зібраного збіжжя на плечі. Знайшли її пастухи, які пасли корів — почули, що вона плаче в ямі, і врятували.
У голод харчувалися картопляними залишками, які привозили для годування свиней і корів. Мили й товкли їх, змішуючи з листям із дерев, а потім, бувало, блювали від такої вишуканої страви. Коли вдалося десь добути шматок хліба, його мусили ділити на трьох, і тоді мала Галинка плакала від голоду.
Потім із їжею стало краще, але довелося самій ще дитиною вчитися господарювати:
«На мені все висіло, бо мама і батько на роботу підуть, а я мішки тягала, бур'яни рвала, щоб годувати худобу. Ще й не розуміла як полоти, а мамі не було коли мене вчити. Одного разу вирвала і бурʼян, і бурячок, то мама мене в кропиву поставила. Гуси раз пасла, то погубила гусей, бо не розуміла куди їх заганяти».
Нова надія
Зустрічаюся ще раз із пані Галиною в маленькій однокімнатній квартирі, яку винайняли для неї волонтери. Великий портрет сина ховається в напівтемряві коридора — більше його ніде розмістити в цьому житлі. У куточку — фотографії, ікони та Кобзар. Житло маленьке, але жінка цілком задоволена: за таких обставин вибирати не доводиться, та й ця квартира коштує 10 тисяч гривень на місяць без комунальних платежів.
Волонтерка Алла живе зовсім поруч, тому постійно навідується сюди. Вона відкриває мені двері й відразу йде міряти тиск літній жінці. Все гаразд, але її поранена голова все одно трохи болить. Пані Галина постійно нагадує, що їй не можна хвилюватися, і невідомо до кого більше спрямовані ці слова — до людей навколо чи до неї самої.
А ще жінка девʼять років тому втратила око через глаукому і тепер мусить постійно закапувати очі, щоб зовсім не осліпнути. Рахує — десь у тисячу гривень на місяць обходяться ці ліки.
«Я до цього ракетного удару менше ходила [продавати квіти], а зараз хата згоріла, то я кожен день один-два букети візьму і йду, бо життя ж таке. Ліки дорогі, і що ж три тисячі [гривень] пенсії?!» — бідкається жінка. Насправді волонтери забезпечують її майже всім, і тому її пенсію можна відкладати на майбутні витрати на нове житло. Аби тільки на нього дочекатися.
Але знову ж таки — запустити процес компенсації неможливо, поки хати пані Галини немає в Державному реєстрі речових прав. Точніше не було. Уже після нашої розмови місцева влада Старих Петрівців видала необхідні документи на землю і житло. Їх уже зареєстрували в «Дії», і можна чекати компенсації.
Коли її виплатять — невідомо, але відомо, що пані Галина хоче витратити ці гроші на купівлю квартири у столиці, а не на ремонт будинку. Все ж таки постійно їздити зі Старих Петрівців до Києва в такому віці важко.
Та хто далі буде опікуватися її зруйнованим будинком і землею? Що буде з її улюбленими жоржинами? Війна ставить перед нами тисячі найрізноманітніших запитань.
«Нумо підтримувати одне одного»
Невеличкий ресторан на околиці Оболоні суботнього вечора гуде танцями. На стінах при вході розвішані десятки фотографій військових. Виявляється, це памʼять про початок повномасштабної війни, коли власниця закладу кілька місяців безоплатно годувала українських захисників, які зайняли позиції неподалік.
У дальній кімнаті за довгим столом про щось голосно розмовляє і сміється молодь. По центру сидить пані Галина. За її спиною — великі кулі із цифрами «8» і «5». Вона вдягнена в просту вечірню сукню і фіолетову хустку.
Всі, хто зібралися, так чи інакше мають стосунок до волонтерського руху. Пані Галина кликала на свято і своїх знайомих, і подруг, але вони з різних причин приїжджати відмовилися.
Згадую, як у перервах між дзвінками із запрошенням на день народження пані Галина обмовляється: «Я кажу: я не проста людина, бо мені всіх людей жаль, що одна людина (путін — ред.) знайшлася і таку шкоду робить. Нумо підтримувати одне одного».
Рідних людей і старих друзів поруч у святковій напівтемряві немає, але жінка все одно задоволено усміхається. Бо вона знає: у житті завжди знайдеться хтось, хто підтримає в біді. А значить — можна вірити в майбутнє. Навіть коли тобі 85.
