Більшість вирішили їхати до кордону, де навіть ні на що не очікували, аби лиш втекти від обстрілів над головою. Про це розповідає Громадське радіо.
«Ми доїхали до кордону, побачили цю довжелезну чергу — найдовшу, мабуть, в житті, яку взагалі доводилось бачити. 27 лютого ми заїхали в Польщу. Було дуже складно в тій черзі, тому що ти моніториш новини, що відбувається, розумієш, що це все не жарти. Черга рухається максимально повільно і ти стоїш на відкритому полі. І розумієш, якщо буде щось летіти, то навіть сховатись ніде»
Однак, коли родина доїхала до кордону, не розуміли, чому черга так довго просувалася, адже поляки навіть не дивилися жодних документів. Тим часом з України вже не випускали чоловіків призовного віку і далі Євгенія з сином поїхала сама:
«Найгостріший момент відчаю у мене був тоді, коли ми переїхали польський шлагбаум і тоді у мене з’явилось таке розуміння, що я можу не повернутись. І це ніби я востаннє бачу Україну, і це так було боляче усвідомлювати! На щастя, це не так, але тоді здавалось, що це може бути так».
Польща не лише гостинно прийняла усіх українців, а й стала справжнім домом для багатьох із них. Євгенія зі слізьми згадує, як у польській школі сприйняли її сина:
«Коли я прийшла записуватись, батьки дізнались, що буде хлопчик з України. На наступний день, коли він пішов у школу, йому презентували абсолютно все, що потрібно для школи: рюкзак, канцелярію, книжки й… великого іграшкового ведмедя. При тому, що малому на той час було 11 років, він постійно з ним спав, у машині їздив — це було дуже приємно».
Окупація Київщини
Тим часом в Україні розгорталися події не за сценарієм росіян. Ті не змогли «взяти Київ за 3 дні» і тому окупували міста й села Київщини та Чернігівщини. Жителі передмістя столиці не могли й повірити, що стануть заручниками росіян на їхньому шляху до Києва. Водночас, як би окупанти не казали місцевим, що про них забули, в повністю окуповану Бучу людям все ж могли передавати їжу. Наприклад, під час небагатьох спроб евакуації харчі передавали автобусами, які їхали за людьми, розповідає інспектор інспекції з благоустрою Бучанської міської ради Сергій Татарчук. За його словами, передусім це була саме польська допомога.
«Під час “зелених коридорів” приїздили автобуси забирати звідси людей. Ми готували людей на відправлення на “велику землю”, скажімо так. І в автобусах приїздили, в тому числі з Польщі, запакована водичка, консерви. Все це приймалось, розвантажувалось, заносилось в гуманітарний центр, оскільки на той час він був тут, у лікарні. Це було єдине місце, яке до 19 березня, здається, росіяни не чіпали. Люди приходили, отримували й в тому числі водичку, консерви різні, прямо звідси, з лікарні. Воно формувалося в пакетах, щоб не тільки, наприклад, там було м’ясо та риба, а були й овочеві консерви»
За словами пані Марії, яка проживає біля лікарні, допомога надходила постійно:
«Так, допомогу видавали в лікарні. Коли приїздили й евакуювали людей, то автобус привозив гуманітарку, а звідси людей забирав. Потім у школі давали, в гімназії давали, й просто на вулиці. Вареники привозили з картоплею, консервацію — багато всього привозили».
Коли у людей зникло світло, вода й газ, вони готували їжу на вулиці. А це було дуже небезпечно, каже пані Марія. На сусідній багатоповерхівці постійно сидів снайпер і спостерігав за місцевими.
У Святошинському районі Києва сьогодні вночі стався вибух біля однієї з багатоповерхівок.
У Києві засуджено екс-тренера, який змусив двох неповнолітніх дівчат оголюватись та займатись проституцією
Столичні першокласники не розуміють 40% почутого на уроках — дослідження «Спільномова»
Вбитий у київському фунікулері хлопець був учнем 10-го класу та займався футболом
Ми їсти варили, а він стояв з автоматом. Дочка питає: “Можна їсти зварити?”. А він: “После трех часов”
Схожа ситуація була практично по всій Бучі. Навіть серед багатоповерхівок на околиці міста, де не було росіян. Тут людей на вулиці лякали не окупанти зі зброєю, а постійні обстріли, розповідає Ілона. Вона разом із чоловіком та двома доньками на понад тиждень опинилися в окупації. Коли зникли всі комунікації, їжу вони також готували у дворі багатоповерхового будинку:
«Ми прокидались від того, що хлопці вже стукали сокирою і готували дрова для того, щоб можна було прийти й розпалити вогнище, щоб можна було готувати. Щоранку чоловіки ходили по воду, тому що води також не було скрізь в цій окрузі. Ходили на будівництво. Дякую їм, вони включали нам генератор, і ми качали воду. Тобто, якби не було цього генератора, я не знаю, де б ми брали цю воду»
За словами жінки, навіть сюди, на околицю Бучі, могли доставити гуманітарну допомогу. Це були харчі як від міжнародних партнерів, зокрема Польщі, так і звичайний хліб, який прості люди ще мали змогу пекти для містян.
«Спочатку привезли гуманітарну допомогу, це нам хліб роздали. По декілька хлібин, мабуть, по 2 чи 3 хлібини на будинок, що ми їх ділили між усіма квартирами. І прийшла якась іноземна допомога, бо там такі товари, що не щодня у тебе є у вжитку»
Виклики після деокупації Бучі
Наприкінці березня українські військові деокупували Бучу та інші міста й села Київщини й Чернігівщини. На початку квітня до Бучі ринули благодійники. У людей на той час вже не було нічого. Всі магазини були розмародерені чи спалені. Тому саме у гімназії, про яку вже згадувала пані Марія, утворився справжній гуманітарний хаб, куди надходила вся допомога. Її тоді отримувала вся Бучанська громада, розповідає Сергій Татарчук:
«Після деокупації, з перших днів, вантажівками завозилось це все на ліцей (вул.Вишнева, 1). Все це також розвантажувалось, формувались продуктові набори й більшість населення громади отримували їх у Бучі й по центрах видачі гуманітарної допомоги на території громади. Тобто в кожному старостинському окрузі знаходився гуманітарний центр, куди надходила гуманітарна допомога і звідти її роздавали в селах по громаді»
Тоді перед деокупованими містами постало багато нових викликів. На вулицях лежали сотні вбитих людей. Ті, хто вижили у цій страшній окупації, опинилися практично без даху над головою. Багато місцевих виїхали, але повертатися також не було куди. Стало зрозуміло, що цю ситуацію потрібно вирішувати якнайшвидше. В той час уряд Польщі почав поставляти в Україну модульні містечка. В них практично одразу заселилися охочі, адже модулі були готові до проживання в них, каже Сергій Татарчук.
«З приводу містечок, то це взагалі колосальний внесок в громаду, оскільки понад три тисячі будинковолодінь пошкоджених, і, наскільки я розумію, то ті модульні містечка, які знаходяться на території громади, вони майже всі переповнені. Оскільки наш безпосередньо відділ займався демонтажем зруйнованих пошкоджених будинків, то це велике горе для людей, які втратили дах над головою»
Польська допомога для відновлення України
За словами міністра канцелярії Ради міністрів Польщі Міхала Дворчика, який був присутній на відкритті декількох модульних містечок в Україні, проєкт будівництва тимчасових будиночків розпочався доволі швидко, практично одразу після деокупації Київщини й першого розуміння, що багато людей залишилося без житла.
«І так розпочався цей проєкт. Він був спрямований, як я вже сказав, на внутрішніх біженців, особливо в тих областях України, в тих частинах України, де були найбільші руйнування, або де було найбільше внутрішніх біженців, і зрештою, такі містечка були створені у 27 місцях для майже 10 000 людей»
Модульні містечка є і в сусідній Бородянці. Там проживають понад 360 людей, адже селище було практично вщент зруйноване російськими військами. 5 із 6 модулів встановила Польща. Представники цієї країни займалися усім: від доставки до встановлення будиночків. Комендантка модульного містечка Ольга зауважує, що й зараз можна звернутися до польських донорів за допомогою:
«Поляки нас підтримують обов’язково. Дуже різні: і влада підтримує, якщо у нас є якийсь запит, то ми до них можемо звернутись. А загалом польські волонтери нас найбільше підтримують».
Про Бородянку згадує і президент польського Фонду міжнародної солідарності Рафал Дзєнцьоловський. Він наголошує, що зараз селище — живий пам’ятник життєстійкості українців.
«Я був сьогодні у Бородянці. Але не в модульному містечку, я просто по дорозі заїхав подивитися на місто, яке є близьким для поляків, тому що ми з директором Польського інституту у Києві Робертом Чижевським були там колись, простежуючи сліди Січневого повстання в Україні, і, серед іншого, ми просто поїхали туди. І Бородянка є особливим місце для поляків, тому що це спогади про Січневе повстання. Ну, і я поїхав туди, тому що у нас були спільні, свого роду, колегіальні спогади про це місце. У мене перед очима стояли ті жахливі картини війни. І я вперше наважився поїхати, подивитися, як воно виглядає сьогодні. Сказати, що мене також вразило те, що і вразило міністерку ЕмілЄвич, тільки не квіти, а життєву енергію мешканців. Тому що сьогодні Бородянка — це один великий будівельний майданчик. І це неймовірно підіймає настрій»
Прагнення жителів та жительок Бородянки нагадало пану Рафалу повоєнне життя у Варшаві. Коли люди поверталися до своїх домівок після Другої світової війни і починали життя наново:
«І я пам’ятаю такі картини, що в у кожному будинку, який вцілів, у кожній квартирі, яка не була зруйнована, не була розбита, хтось щось будував. Хтось заклеював вікна картоном, хтось ставив свічку, хтось вже фарбував димар, щоб приготувати теплу їжу. Ось так сьогодні виглядає Бородянка. І це такий великий живий пам’ятник життєстійкості українців. Тому я можу тільки сказати, що після війни, після часу смерті, життя приходить і перемагає. І це прекрасно»
