“Ми про вторгнення знали, а вище керівництво — ні”

 Мене не приймали до Збройних сил України через вік і багатодітну родину, говорить 45-річний Роман Зіненко, ветеран добровольчого полку “Дніпро-1”. Уже коли був в оточенні під Іловайськом, почали приходити смс на телефон: “Шановний, прийдіть до військкомату”. Я їм на це відповідав: “Добре, приїду обов’язково, якщо мене не вб’ють”.

Із 10 по 29 серпня 2014 року він воював за місто Іловайськ на Донеччині. Населений пункт був стратегічно важливий для перемоги над проросійськими бойовиками. Взявши його, Донецьк би повністю оточили та відрізали від російського кордону.

24 серпня 2014-го російська регулярна армія незаконно перетнула кордон з Україною. 3,5 тис. солдат на 60 танках атакували тил українських військ. Після трьох днів боїв, президент РФ Володимир Путін повідомив українському командуванню, що випустить військових “зеленим коридором”.

29 серпня російські війська розстріляли дві колони українських солдат, які виходили з Іловайська. Того дня загинули 366 бійців, майже 500 отримали поранення.

Як виглядала зачистка Іловайська від ворога?

 В Іловайську ми діяли як підрозділ Міністерства внутрішніх справ. Виглядало це так: попереду рухалися розвідники, позаду бойова машина піхоти. З неї продивлялися подвір’я, рацією: “Все чисто? Чисто”. Паралельною вулицею так само. Потім оглядали будівлі та дитячі садки і школи.

А як узагалі проходить процес зачистки населеного пункту?

 Є два різних поняття зачистки. У міліцейських спецпризначенців завдання вивести цивільних і захопити злодія. Якщо я зараз захоплю кафе, мені почнуть заговорювати зуби, доки бійці готують штурм.

Для солдат Збройних сил головне це знищення ворога. У будівлю спершу закинуть гранати, а вже потім зайдуть до неї та розбиратимуться.

В Іловайську українські захисники перебували в нелюдських умовах. Як ви виживали?

2014-го нікому не було важливо, в чому воювати. Ми боронили свій дім. Хто в “дубку” (стара уніформа української армії. ГПУ), а хто в шльопанцях і спортивному костюмі. Але був кістяк із мотивованих людей. Ми тоді самі йшли на війну.

У своїй книжці “Іловайський щоденник” ви пишете, що при в’їзді до міста зустріли велику колону військ, але вони не прибули до міста. Якби вони до вас заїхали, місто зачистили б?

 Я не знаю. Було оточено близько двох тисяч захисників. На той момент ми не уявляли масштабу операції. Мали чітке завдання прийти і зачистити місто. Які завдання були в інших груп, не можу знати.

Чому людей виводили колоною? Як, на вашу думку, мали робити це?

 Як виводили це питання до керівників, які наказували та знали всю ситуацію.

Є одне росіяни хотіли, щоб ми виходили без зброї. Наше керівництво не могло на це піти.

Як охарактеризуєте дії генерала Руслана Хомчака? Інших командирів?

 Я не надаватиму оцінку його діям. Поки що йому не дозволено говорити публічно. Він усе сказав на допиті та його свідчення зафіксували. Я не знаю, в яких умовах він діяв.

Але генерал викликає повагу, бо його взагалі не мало там бути штаб знаходився далеко від Іловайська.

Сумарно 1323 серпня самовільно із зони проведення АТО вийшли понад 1500 людей. Чому вони пішли, яка в них була мотивація?

 Батальйон “Прикарпаття” розтягнувся на багато позицій. Розбиратися, чому його частина пішла, має слідство. Їхнього командира Віталія Комарова виправдали, оскільки в нього не було іншого виходу.

На той момент сектор “Д” фактично розформувався. Генерал Литвин втратив три четверті своїх підрозділів, тому що багато деморалізованих воїнів виходили самостійно. Люди не могли відповісти, отримували контузії, поранення, бачили загиблих це їх деморалізувало. Оцінювати ступінь їхньої провини має слідство.

Із частиною 51-ї бригади трапилася неприємна історія: під час секретного завдання загинув їхній командир Павло Пивоваренко. По них завдали удару з “Ураганів”. У частині виникла паніка й люди почали тікати.

Була ситуація з полковником Іваном Без’язиковим, командиром розвідки. Він пішов за тілами загиблих і потрапив до полону. Під тортурами розповів про слабкі місця оборони секторів “Б” і “Д”. Суд над ним триває третій рік, його намагаються звинуватити в державній зраді. У цьому теж треба розбиратися хто відправив таку інформовану особу на таке завдання. Полковника такого рівня простіше застрелити, ніж підпустити до ворога.

На 51-шу бригаду дарма наклали пляму та позбавили прапора (бригаду розформували 2015 року. ГПУ). Хлопці звідти виконали достатньо успішних завдань, набрали більше за всіх російських полонених і захопили російський танк Т-72Б3.

Є позитивна динаміка в пошуку та притягненні до відповідальності тих, хто винен у смерті бійців?

 Ця проблема є комплексною та не можна сказати, що все так однозначно. Насамперед винна Росія за те, що вдерлася до нашої країни. Їх треба судити в міжнародному суді, це однозначно.

Нам треба проводити розслідування чому прогавили вторгнення і лише 26 серпня визнали, що на нас напали регулярні війська.

Але в нас почали відбуватися дивні події керівника прикордонної служби, який повідомляв про накопичення військ на території РФ 10 жовтня 2014 року звільнили. Більшість підрозділів розформували. А все, що коїться, взагалі намагалися замовчувати.

Чому влада намагається замовчувати трагедію?

 Іловайськ став темою табу. За бої нікому з живих не дали нагород, але потім почали вигадувати якихось десантників, які заходили в тил ворога. Хоча, якщо подивитися на мапі, то створюється враження, що вони взагалі нашими тилами пройшлися.

Нова влада притягне винних до відповідальності?

 Я далекий від політики та звик критикувати. Для мене не існує понять “нова” чи “стара” вона є українською. Я, як рядовий боєць, виклав і оприлюднив майже погодинно всі свої кроки в ті серпневі дні. І я хочу знати, що те ж саме зробить керівництво. Бо те, що викладають, дає привід для роздумів.

Якщо хтось зайде на сайт президента чи Міністерства оборони в серпні 2014-го, то складеться цікава картинка. Речники говорять про все, окрім Іловайська.

Ми про вторгнення знали, а вище керівництво ні.

Написав дві книжки про Іловаськ

Роман Зіненко 2016 року видав книжку “Іловайський щоденник”. У ній описав бої за місто та вихід українських військ по так званому зеленому коридору.

 Я не слідчий, але після першої книжки мене викликали до прокуратури, каже Зіненко. Задокументували. Звісно, що книга може допомогти в слідстві. Мені допомагали збирати інформацію багато людей. Деякі з них загинули, а дехто ще живий.

Наступного року видав збірку свідчень очевидців боїв під назвою “Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії. Частина 1”. Готує другий том.