“Децентралізацію треба завершити. Бо якщо знову заберуть гроші у громад, села вимруть років за 40”

 Ну, щось є новеньке? Якісь цікаві кандидати? питає чоловік у святковому вбранні “білий верх, чорний низ”.

 Та де, одні старі мордяки, відповідає жінка у синій сукні в зелені троянди. Розмовляють біля дільниці №3 у селі Білозір’я Черкаського району.

За 1,5 км звідси розташоване одне з найменших сіл області Баси. Історично це була вулиця Білозір’я. 1954 року хутору надали статус села. Зараз тут зареєстрований 21 житель.

Ґрунтовка йде через сосновий ліс. Посеред дерев починаються хати одно і двоповерхові.

О 8:30 у селі не видно ні душі. Тільки гавкають собаки. Біля однієї хати чути дитячий сміх. Заходжу у двір повз пса, який лащиться на спині. Хата прочинена, з веранди гукаю господарів. У халаті виходить 45-річна Леся Штельга. Відмахується від мух їх тут багато, бо за хатами починається Ірдинське болото. Запрошує присісти на лавці.

 Не піду на ці вибори, бо три тижні тому зробили операцію. Проходила медогляд по роботі, виявили онко. Думала, отримаю відпускні та перефарбую вікна, до ладу приведу двір. А всі гроші пішли на операцію.

 Аби трохи менше забирали на податки, міркує про очікувані зміни в державі. Працюю на мінімалку. 500 гривень щомісяця трачу, щоб дістатися на роботу в Смілу. Більше як півтисячі забирають на податки. Дивна ця політика. Кажуть, що піднімають зарплату, а на руки отримуєш на третину менше. Ото тільки за рахунок городу, курчат і свиней виживаємо.

У поселенні централізованого газопостачання немає, готують їжу на газу з балонів. Взимку для прочищення дороги наймають трактор. Під час хурделиць, лишаються без світла по кілька діб.

 Наче й добре тут жити. Тихо, повітря гарне. Але інтернет поганий. Інколи здається, що нікому ми тут не треба.

Дорогою з картатою сумкою з базару в Білозір’ї йде 74-річна Ніна Цибенко. На запитання, чи голосуватиме на виборах, сміється.

 А чи поміняється хоч щось? Хожу, голосую, а нічого в цій країні не видно. Ні дороги не постелили, ні заробітку не прибавили. Порожні балачки, а на ділі з людей злидні не злазять. Треба гроші на операцію дочці. Вона пішла заробити, горіхи на дереві збирати, і впала. Зламала хребет. Врач каже, треба 10 тисяч гривень. А хіба у мене пічатна машинка? Ніна Іванівна закриває очі пальцями й починає тихо плакати.

 Та й чесно кажучи, не пам’ятаю, де мої документи. Треба вдома подивитись. Як знайду, то може ще й піду. Хоч поняття не маю, за кого голосувати, прощається.

За кованими ворітьми двоповерхового будинку скаженіє пес. Після дзвінка із-за хвіртки визирає жінка у світлій хустці, джинсовці поверх чоловічої сорочки. Зморшки на обличчі, як і руки припорошені землею.

 К большому сожалению, я не могу проголосовать. Хотя очень хотела бы, каже 76-річна Валентина Степаненко. Під час розмови переходить на українську. Не маю громадянства, тільки посвідку на проживання. За політичною ситуацією слідкую, мені це цікаво. А тут на хуторі ніхто на вибори не піде. Якось одна жінка сказала, що голосуватиме, як за це щось дадуть. Ну як так можна? І ці люди хочуть покращення більше грошей, краще жити. Хочеш добре жити умій добре робити.

Запрошує у двір. Біля хати ростуть молодий сливовий і яблуневий сади. Збоку вирізьблені фігури з дерева. Каже, вирізає у холодну пору, коли немає городньої роботи. У хаті показує фігурні вироби на стелі. На стінах ліпнина.

 Мої батьки з російського Саратова, а я народилася в Худяках під Черкасами, там і заміж вийшла. Потім поїхала в Магадан на заробітки. Бралася за різну роботу, Валентина Семенівна опирається на сапу. Як повернулася в Україну і купила цю хату, часто чула від місцевих, що жирую. Бо маю сєвєрну пенсію. Так я ж її заробила.

До сусідньої хати під’їжджає машина. Виходять чоловік, жінка й дівчина-підліток. Ідуть у двір.

 На вибори підемо. Але після того, як тещу з днем народження привітаємо, тракторист 44-річний Микола Кучеренко тримає букет жовтих жоржин. Донька цьогоріч уперше піде на вибори. Ми голосуватимемо за різних кандидатів.

Я давно підтримую одного кандидата, слідкую за його діяльністю. Хоч із роками все менше віриш, що твій голос щось важить. Вибрали Зеленського, щоб він поміняв цю систему. Куди не глянь корупція. Кожного разу тільки обіцянки.

До центра села добираюсь маршруткою Шевченкове Черкаси. Курсують кожні 20 хв. Зі мною сідають жінки у світлих сукнях. Між собою вітаються словами “зі святом”. Виходять перед сільрадою. Там розмістилася виборча дільниця №1.

 А Зеленский, чертяка, такие дела воротит, говорить брюнет у смугастій сорочці співрозмовнику. Того не видно, бо стоїть за колоною. Збоку бігає дівчинка, на вигляд років 6, брюнета кличе дідусем. До него никто такого не делал. А как эти начальнички на него смотрели.

У кабінеті сільського голови 57-річного Володимира Міцука екран камери спостереження, видно вхід до будівлі.

 Раніше сільський голова міг повпливати на людей. Спрогнозувати результати виборів. Але не зараз. Пенсіонери хочуть, щоб повернулися колгоспи і стали великі пенсії, а газ по 20 копійок. Їх не цікавить розвиток громади. Я багато в яких країнах був, переймав досвід розбудови громад, як це робиться в Європі. Децентралізацію треба завершити. Бо якщо знову заберуть гроші у громад, села вимруть років за 40.

Щоб люди в Басах проголосували, наймали автобус. Та вони відмовилися. Втомилися слухати політиків, втомились вірити. Бачать, що за кого не проголосуєш, легше жити не стає. Тому багато хто ігнорує вибори, каже голова.

До дільниці №3, що розташована у школі, проводять двоє 11-річних хлопців із рюкзаками. Ідуть із центра села, носили голові виборчої дільниці обід. Їх найняли.

 Ми як газєтки носили, то находили 45 тисяч кроків. Це близько 20 кілометрів. Заходили на такі вулиці, що ніколи там не були, і не знали про них. Зате село вивчили. Є у нас вулиця Бідана, її довжина 12 кілометрів. Як пішли туди, то зрозуміли, що й справді, “біда нам”.

Голова комісії підводить до столу зі списками виборців із восьми вулиць Білозір’я і з хутора Баси. На 15:49 з поселення свій голос за кандидатів у депутати віддали троє людей. До кінця дня їх було семеро.